I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський
— Для чєго?
— Да хрєн єго знаєт... Старуха очень настаівала, чтоби я тєбя нєпрємєнно трахнула без прєзєрватіва. Пєрвий раз она меня про такоє просіт. С чєго би ето, нє пойму? І тогда у мєня в головє сложилось, что, навєрноє, оні говорілі о тебе. Так что будь насторожє. Готовітся что-то нехорошеє. Чєм-то ти ім крупно насоліл... Как ти вообщє тут оказался?
— Наліл пятьдєсят грамм бившєму алкоголіку і понеслось... Вот, затащіл мєня в публічний дом совєршенно случайно.
— Случайностєй в етой жізні нє биваєт, запомні ето. Нужно ліш научіться дєлать правільниє виводи і счітивать знакі. Значіт наша встрєча била прєдопрєдєлєна.
— Да ладно, расслабся... Старіка убілі сєгодня ночью.
— Как? — зробила дебільне обличчя.
— Єму пєрєрєзала глотку моя бившая однокурсніца. Я ето відєл собствєннимі глазамі на борту «Тітаніка»!
— Какого «Тітаніка»?
— Тонущєго «Тітаніка» во врємя вєчєрінкі с амєріканскімі звьоздамі.
— Чувак, ти точно не прінімал псіхотропи?
І тут я серйозно замислився над її словами. А й дійсно, у присутності Мак-Лоха з часом і простором починали коїтися якісь дива.
Спершу він пригощав віскі, від якого мені знесло башку. Потім ця лакрична настоянка, коли я мов цирковий зайчик бренькав на лірі. Потім горілка з ікрою на «Титаніку». Може, це падло дійсно щось підливало мені в напої?
— Та не, прі чьом тут псіхотропи? — потрусив головою. — Я в полном порядкє. Ну развє что випіл чуток водкі, а потом віскі с джином. Тєпєрь вот пью піво. Но голова ясная... Слухай, а чи не могли б ми спілкуватися українською? Ти ж з Луганська, то маєш знати мову?
— Чувак, какая разніца, на каком язикє говоріть? Главноє, чтоби ми понімалі друг друга в крітічєскіх сітуаціях! Я нє думаю, что старика убілі. Скореє всєго ето била інсценіровка...
— Та яке інсценування, Наташо? Я сам бачив залитий кров’ю іменинний торт.
— Еті іллюзіоністи і нє на такоє способни! Врємя от времені то в прєссє, то в новостях сообщают, что в городе бєсслєдно ісчєзают достаточно ізвєстниє люді. Ілі кончают жизнь самоубійством. Я провела собствєнноє расслєдованіє і установіла, что практічєскі все, про кого пішут, так ілі іначє контактіровалі с Мак-Лохом. Он, кстаті, глава мєстной масонской ложи? Знаєш?
— Авжеж.
— Їх тут целая банда! Маскіруются под студєнтов із Ітона, пакістанцев, улічних артістов. Двє нєдєлі назад бил у мєня клієнт — знамєнітий художнік, с которим нас познакоміла міс Космо. Так он тоже застрєлілся. Но перед смєртью пєрєдал мне ето...
Наташа потягнулася до приліжкової тумбочки й випорпала з сумочки картку червоного кольору, на якій золотими тисненими літерами значилося:
23 august 19.00 Р. М.
EDINBURGH PRIMATE COSMO PARTY
In Main Festival Centre
Dresscode — luxury carnival style
(1 person only)
Картка була дуже схожа на візитівку, що її подарував мені Мак-Лох.
— Ето очєнь закритая супєр-віп-лакшері вєчєрінка. Я обязатєльно планірую туда пойті, чтоби попитаться вивєсті подонков на чістую воду. Отєц-то у мєня тоже не бил простим журналістом, как я тут всєм рассказиваю. Он бил офіцером КГБ с позивним «Гамлет Ашотовіч». Но когда в органах узналі, что он с семьйой планіруєт удрать на запад, єго убілі. Так что шпіонство у мєня в крові. Сейчас вот пока собіраю на ніх компромат. А там посмотрім... На етом можно неплохо заработать.
— Та ти просто якась Мата Харі!
— Я — лучше! — усміхнулася Наташа. — Бо Мата Харі била нєкрасівой, а я очєнь дажє нічєго. Про смерть Мак-Лоха старухє нічєго нє говорі. Вообщє нігде нє поднімай ету тему, чтоби нє оказаться в дураках. Сдєлай від, что ми действітєльно пєрєспалі і всьо. Я скажу то же самоє...
Я прочекав Микитича в гостьовій вітальні ще хвилин двадцять. Разом із Сарою вони спустилися сходами, голосно сміючись.
— Супермен! — ухопила вона його за промежину, формально цілуючи в шию, а потім забралася геть, індиферентно наспівуючи мотивчик модного хіта Донни Льюїс (на яку, до речі, була дуже схожа) «І love you always forewer».
— Як провели час, Микитичу?
— Хрєново, мой друг, хрєново... — похнюплено відказав він.
— Да ви с нєй куролєсілі почті полтора часа... — глянув на годинника, який показував майже п’яту ранку.
— І вправду так долго? — сумно усміхнувся герой-їбака, нагадавши віслючка Іа з радянського мультфільму про Війні Пуха.
— З якого біса цей сум в очах? Щось знову пішло не так?
— Всьо пошло не так с той самой пори, как ти мне наліл пять капель...
— Я так і знав, що рано чи пізно ви виставите мені рахунок!
— Я не в том смисле, что ти віноват в проізошедшем, а в том смисле, что тут дєло тонкоє — ілі бухать, ілі баб єбать. Ех, — зітхнув, глянувши кудись убік, — банальщіна. Просто не встал у мєня, вот і всьо!
Глава восьма
— Ну і хрєн с нєй, с етой лярвой, — приндився він, коли ми, прихопивши з борделю пляшку найдешевшого віскі та дві баночки «Кока-коли», мандрували в бік нашого будинку.
— Я єй говорю: «Дєвочка, тіше, тіше, нє так агрєсівно...». А она ж русского язика нє понімаєт, тупіца, знай себе мньот мой член через труси без божества, без вдохновєнья і что-то лєпєчєт по-іхнєму. Вот она — тіпічная западная бєздуховность. Сплошниє мєханічєскіє дєйствія. А где любовь? Гдє уважєніє і дєлікатность? «Я так нє могу», — говорю. Поворачіваю єйо раком, ібо думаю, сєйчас встанєт і я сзаді прістроюсь. Та где там! Вспомніл свою школьную учітєльніцу, которая рассказивала нам про ужаси западной жизні, про буржуінов проклятих. І разорвало мєня как будто напополам. Вродє і осознаю, что я сєйчас должен трахнуть русскім членом весь етот бездуховний западний мір. А с другой сторони, понімаю, что буду сєйчас єбать живого чєловєка, у которого тоже єсть мама, возможно, малєнькіє дєті. В общєм духовность побєділа! І так, і так питался я єй вмять вялого, на которий она єщьо поривалась пару раз гандон надєть. Да развє надєнєшь гандон на вялого? Я ж нєсмотря на рост і страшний облік, в
