Діти морських туманів - Клод Кампань
І раптом нам страшенно захотілося іти і йти кудись удалину пліч-о-пліч під нічним небом, і Ян, як тільки ми виїхали з Булоні, замість того щоб їхати прямо до Фовемберга, звернув ліворуч.
— Чи можеш ти подарувати мені півгодини, Фанні?
Він спинив машину тільки через двадцять кілометрів, біля Кран-о-Еф, — це такий закуток узбережжя, загублений десь на крайньому березі Ла-Маншу…
Марінетта заворушилася, прокидаючись. Ян загорнув її в ковдру, узяв на руки, я сіла за кермо, і ми поїхали до крутого берега моря. Кожні три-чотири секунди велетенський прожектор маяка, на відстані пів льє від нас, прорізав темряву, торкаючись подвійним снопом світла прекрасного і суворого прямовисного берега, який зникав праворуч серед водяних валів.
І нараз ми ніби прикипіли до місця від подиву й несподіванки. Біля наших ніг, сховане в улоговині, що спускалася аж до моря, широке поле ромашок розстилало під місячним сяйвом свою молочно-білу скатертину, яка ледь-ледь погойдувалася під подувом вітерцю.
Ян не міг опиратися покликові цього великого білого мовчання. Він передав Марінетту мені, а сам кинувся в море квітів. Високі стебла хилились перед ним, потім знову випростувалися, здавалося, щасливі тим, що можуть запропонувати себе йому. І він зривав їх цілими оберемками, так наче хотів зробити запас краси на все життя. Щоразу, коли промінь прожектора вихоплював з темряви його постать серед цього сріблястого моря, я читала на його обличчі якусь майже нелюдську радість.
Вернувшись до машини, він узяв у мене з рук Марінетту і вмостив її поруч із собою, обсипавши квітами. Потому ми рушили з узбережжя на шосе.
— Ні, слово честі,— збентежено мовив Ян, — півгодини не вистачає! Я хотів би, щоб ти подарувала мені все своє життя…
Марінетта дрімала, прихилившись Янові до плеча, але я теж була близько до нього — досить йому простягнути руку, щоб пригорнути мене. Нарешті я могла вдовольнити оте спрагле бажання, яке пойняло мене нещодавно, — притулитися до його светра з грубої вовни так міцно-міцно, щоб кожна петля плетива лишилася на моїй щоці своєрідним відбитком ніжності. Я почувала його трохи прискорене дихання на своєму волоссі, чула, як поряд з моїм б'ється його серце. Дивне, незнане досі відчуття пройняло мене. Це був Ян, такий, яким я його знала завжди, і водночас такий новий, як ніколи доти…
— Нарешті, Фан… Нарешті ти тут, зо мною!
До щастя звикають нелегко. А моє щастя ще й досі потай гризла тривога. Хіба ще на початку цієї самої ночі, сидячи на кухні Голубки і розмовляючи з Крістіною, Ян не признався їй, коли розповідав про свою подорож до Бремена… І тепер, припавши головою до його грудей, я тихенько спитала його:
— Про що це ти казав учора ввечері? Що було неможливо? Про що ти не міг і подумати?
— Що я заберу тебе з твого рідного краю, Фан! Що я відірву тебе від діда…
Я здригнулася. Знову занила в душі таємна рана, яку я давно силкувалася загоїти. А втім, Ян уперше оце сказав «дід»…
— Щоразу, побувавши у Сонячних Дзиґарях, — провадив він далі,— я вертався додому пригнічений такою картиною, що виразно поставала переді мною: Гійом уже одружився, ти поїхала, а дід сам сидить у кутку перед каміном, і поруч немає нікого, хто б знайшов його загублені окуляри, і він навіть втратив любов до читання й тільки оживляв та перебирає в пам'яті спогади про ті роки, коли ти була маленькою, чи марно силкується уявити тебе на чужині, далеко-далеко…
— Замовкни, Яне! Замовкни! Це нестерпно!..
Він ще міцніше пригорнув мене до своїх грудей, і слова його переганяли одне одного, бо він хотів швидше заспокоїти мене, виговорити все: із Бремена Ян подзвонив своїм батькам. І вони одразу розв'язали проблему, над якою він марно бився довгі місяці:
«Про що тут роздумувати! Єф, ти повинен залишитись у Франції. Ми ще молоді, нас двоє, і у нас є Інгвільд. У Булоні ти зможеш знайти непогану посаду. Як би там не було, доля Фанні має бути на першому плані. Фанні і Капітана…»
Сльози потекли по моїх щоках. Така великодушна щедрість майже присоромила мене. Після того, як вони загубили сина і п'ятнадцять років нічого не знали про нього, згодитися знову віддати його, розлучитися з ним?.. З таким сином, як Ян…
Марінетта нарешті міцно заснула. Ян обережно поклав її на сидіння, потім, коли ми вийшли, потягнув мене трохи далі по стрімкому берегу, і ми сіли поруч на траві. Внизу, метрів за тридцять від нас, хвилі, набігаючи на пляж, прикрашали пісок ефемерно-недовговічними фосфоресцентними гірляндами, які з'являлися і зникали, наче безперервно оновлювана ласка моря.
— А ти знаєш, що одну з останніх неділь я провів зовсім самотній у твоєму Суверен-Мулені та його околицях? Надивлявся на все, що ти любиш, пив краплю за краплею повітря твого краю, який зробив тебе такою, як ти є… Щоб спробувати збагнути: що ж сильніше — моя любов чи твоя вітчизна…
Я міцно стиснула губи, щоб не проговоритися й собі. Згодом я розкажу йому…
— Того вечора у Сонячних Дзиґарях я, мабуть, здався тобі трохи дивним, пригадуєш? І на довершення, вже перед тим як я мав іти, ти відмовилась од запрошення на «Торільд». Та ще й те, що ти сказала мені потім, — пам'ятаєш?.. Звісно, ти мала слушність, але я відчув у ту мить, що все руйнується, гине… І ході я втік на тому кораблі. Потім — довгі дні у відкритому морі… І раптом у Бремені — ота телеграма… Я вже й так усе обміркував, а тут цей SOS, до того ж від самого Капітана, — це було як гігантська гиря, кинута на шальку терезів, і вона переважила все. Коли я вже вертався, і мій мотоцикл ковтав кілометр за кілометром дороги, я співав, наче збожеволівши від радості і надії. Я геть забув про дату заручин Гійома та Годлен! Згадав про них тільки, коли, проїжджаючи повз Вімій, побачив
