Матусин оберіг - Світлана Талан

Олеся пообіцяла не ходити до Ігоря, але час від часу, коли було надворі темно, ішла потайки до його садиби. Вона нишком заглядала у вікна або у двір, щоб хоча б на мить побачити коханого.

– Люблю тебе, – шепотіли її губи, коли здалеку бачила його. – У тебе буде все добре.

Одного разу, повертаючись додому, вона з сумом зловила себе на думці, що говорить «у тебе все буде добре», а не «у нас».

«Коли буде в нього все добре, тоді й у мене також», – заспокоїла себе.

Дні мчали стрімко. Олеся ніколи не думала, що час може набирати таку шалену швидкість. Щодня вона фарбувала тканину, збирала кошти, у вихідні плела сітки, пакувала відправлення з харчами для бійців і займалася домашніми справами. Час спливав, а зібраних коштів не вистачало. Вона нервувала, стала погано спати, хоча стомлювалася за день. Наприкінці серпня ще й син застудився й увесь час капризував, потребуючи маминої уваги. Олеся трималася з усіх сил, які в неї лишилися. Вона відчувала, що морально й фізично виснажена, ще трішки – і просто впаде від утоми. Коли надходили кошти – раділа, як дитина, коли відмовляли або відмовчувалися – впадала у відчай, а наступного ранку знову бралася до роботи. Олеся знала, що якась невдача зможе її вибити з колії, й намагалася думати лише про хороше, але виходило не завжди.

– Ось зберу кошти й дам собі відпочинок, – казала вона собі та мріяла про той день, коли відправлять Ігоря на лікування за кордон. – Спатиму цілу добу, навіть якщо з неба посиплеться каміння.

Вона придбала сім-картку, щоб телефонувати батькові хоча б раз на місяць. Двічі їй вдалося поговорити з ним без зайвих вух. Розмова була короткою – лише дізналася, що в нього все добре, і сказала, що з ними теж усе гаразд. Більше говорити не хотіла, щоб не вислуховувати докорів – і так було нелегко. Олеся зателефонувала батькові ще раз. Їй хотілося почути рідний голос і хоча б трохи заспокоїтися. Батько зрадів, упізнавши голос доньки. Він сказав, що майже все зруйноване відремонтував, що в них часто стріляють, але вони нікуди не збираються виїжджати. Усе було б добре, якби не почула розмову Раїса Іванівна. Вона вихопила слухавку в чоловіка й закричала:

– Сучко! Як ти могла?! Я тебе питаю!

– Що я не так зробила? Поїхала від чоловіка, який здіймав на мене руку?

– Значить, було за що! Покинути Костика, який усе робив для тебе?! Чого тобі не вистачало? Хата – повна чаша, одного пташиного молока не було! І дитину вкрала! Його дитину, нашого внука!

– Не кричіть, як скажена, – спокійно сказала Олеся. – Я нікого не крала. Це – моя дитина також, я тут його зареєструвала, тож Максимко має нормальні документи, а не якісь там папірці ніким не визнаної республіки.

– Ось повернуться наші рєбята і Костик із ними, що тоді заспіваєш? Чекати лишилося недовго! Куди тоді драпатимеш?

– Не дочекаєтесь! Такого ніколи не буде! Запам’ятайте: ні-ко-ли!

– Казав сліпий побачимо, глухий – почуємо! Знай, що Костик прийде у ваш сраний Сєпародонецьк і дитину в тебе забере! Так і знай!

У телефоні часто запікало. Це була остання крапля, яка відібрала в Олесі всі сили. Перед очима з’явилися рожеві плями, у голові запаморочилося, і вона ледве встигла спертися на диван і прилягти. Дитина бавилась у ліжку, й Олеся прикрила очі. Важкі повіки злипалися так, що було несила розплющити очі, коли син завередував.

– Синку, тихо, – попросила ледь чутно.

Ніби крізь сон, Олеся чула голос Людмили Анатоліївни, яка заспокоювала хлопчика. Далі – темрява…

Олеся розплющила очі від сонячного промінчика, який загравав із її волоссям, потім зупинився на обличчі. Вона підвела важку голову і зрозуміла, що спала аж до ранку. Згадалася вчорашня розмова – і знову на душі стало сумно. Вона розуміла, що потрібно вставати й займатися справами, але тіло й мозок скували повна байдужість і втома. Страшна втома. Нічого не хотілося, руки опустилися, і Олеся знову натягнула на себе плед.

До неї говорила Людмила Анатоліївна, але навіть розмовляти не хотілося. Карина переконувала випити бодай склянку гарячого молока з медом – не вистачило сил навіть підвестися з ліжка.

– Дайте мені спокій, – попросила дівчина й відвернулася від них.

Вона спала ще. Скільки часу минуло – Олеся не знала. Коли розплющила очі, то довго й байдуже дивилася на візерунок килима на стіні.

«Я слабка, – подумала вона. – Удавала із себе сильну, хапалася за різні справи, а виявилося, що так швидко видихалася».

Олеся змушувала себе підвестися та щось робити, але не вийшло. Вона згадала, що в найтяжчі хвилини свого минулого життя їй завжди допомагали мамині листи. «Ось що мені потрібно!» – подумала вона.

Олеся, переборюючи внутрішній супротив, важко підвелася, дістала теку з листами від матері, розгорнула навмання, прочитала:

«…Часом ти відчуватимеш себе емоційно виснаженою. Можливо, тобі захочеться поділитися цим з іншими, але ти вагатимешся, чи варто? Лише ти знаєш, що віддаєш занадто багато й усередині тебе лишається одна порожнеча. Навколо багато людей, але серед них ти – самотня. Самотність переслідує тебе, накриває серед ночі, не відпускає навіть удень, коли поруч люди. Ти хочеш нею поділитися з кимось, але боїшся, що тебе не зрозуміють, не второпають, чому ти така чуттєва й чому не можна все сприймати простіше. Ти заздриш людям, які не переймаються нічим, крім себе, але знаєш, що ніколи такою не станеш. Я уявляю тебе, Олесю, такою людиною, яка вміє любити до останку, віддавати себе іншим до краплі, не залишаючи собі нічого. Такі, як ти, доню, віддають частинку свого тепла й любові іншим, щоб ті не відчували свою неповноцінність. Вони сильні для навколишніх, але часом не знають, як собі допомогти. До тебе йдуть зі своїми проблемами, довіряються тобі, а ти покладаєшся лише на свої сили. Вони не знають, і їх не цікавить те, що ти можеш плакати у відчаї й бути такою самотньою. Вони думають, що ти сильна й усе витримаєш, але не розуміють, що твоя життєва енергія вичерпується, вона на межі. І лише я відчуваю, що ти в мене не така, як усі, ти дуже сильна. Добро, любов до людей, відкритість – усе колись окупиться сторицею, і поруч буде кохана людина, яка одна наповнить тебе життєвими силами так, як ти