Дожити до весни - Надія Павлівна Гуменюк

– Агов, спляча красуне! Вставай-но! Ось тобі цьогорічний довідник з екзаменаційними питаннями для абітурієнтів, ось – підручники, за якими треба готуватися, а ось – художня література за програмою. Ти ж, здається, любиш літературу? От і славненько. Вгамуй свої нерви, висуши сльози, перестань оплакувати себе нещасну та берися за роботу. Це ще не кінець світу. Не станеш знаменитою скрипалькою – це, звісно ж, мінус, але можеш стати, скажімо, гарною вчителькою – це плюс. Не будеш сама грати на сцені, зате слухати музику зможеш де завгодно, коли завгодно й скільки завгодно. Отож, мадемуазель Несміяно, усміхнися, і починаємо підготовку до вступу до педагогічного інституту. У мене на філологічному приятелька працює. Коли що, підсобить. Але краще, щоб не треба було отого «коли що». Ти сама впораєшся.

– Але це вже буде не моє життя, – мовила Анабель.

– Не городи нісенітниці, Анно-Анабель! Що проживеш, те й твоє – кожна мить, кожен рік, кожна справа. Не можна прожити замість когось, любити та страждати замість когось. Отож вище носа й уперед. Ти ж Баскаль!

Ох уже ця Соломія!

Того самого літа Анабель вступила до педагогічного інституту.

Вулиця у передмісті невелика, але ошатніша за пошарпаний центр. Новенькі котеджі з різнокольоровими дахами, акуратні італійські дворики, оформлені професійними садовими дизайнерами, високі чорні ворота художнього литва, камери спостереження. Видно, що район престижний, ще й з екологічним бонусом – за метрів триста від будівель зеленіє припорошений першим снігом сосновий ліс. Аби розшукати цю вулицю, Анабель довелося побувати і в архіві, і в міській раді, і навіть у районній редакції. Виявляється, від повоєнного часу цей присілок перейменовували тричі – щоразу на табличках з’являлося ім’я нового діяча, що відповідало духу історичного періоду.

Русява молодичка в синьому адідасівському спортивному костюмі – років під сорок, сіроока та пухкенька, мов дріжджова булочка, – здивовано подивилася на Анабель:

– Хромови? Які ще Хромови? Немає тут таких. Ви помилилися. Вона вже збиралася клацнути защібкою перед незнайомкою, та Анабель притримала хвіртку рукою.

– Зараз немає, але колись були. Ви ж, напевне, нещодавно тут проживаєте? Бачу, дім ще зовсім новий…

– Так, ми купили це обійстя п’ять років тому. Тоді тут стояв старий мурований будинок, ще польський. Колись, мабуть, досить престижний, а як на теперішній час… Сьогодні порядні сім’ї в таких уже не живуть. Тож хоч і сторгувалися ми за хату, насправді хотіли не її, а земельну ділянку під забудову. Прізвище бабці, яка продала хату? Вже й не пам’ятаю. Чи то Кравчук, чи Шевчук, чи Бондарчук, щось таке, з майстрами пов’язане, але точно не Хромова. Ні про яких Хромових ми нічого не чули. А ви їх чого розшукуєте? Рідня ваша?

Анабель показала журналістське посвідчення, яке зберегла на згадку, коли розраховувалася з редакції, і яке вже не раз ставало їй у нагоді під час пошуку інформації. Сказала, що має завдання зібрати матеріал про відому родину, яка залишила слід в історії, але була незаслужено забута. Господиня вмить пожвавішала, привітно всміхнулася, очі засвітилися цікавістю – їй, вочевидь, кортіло якось допомогти в такій важливій журналістській справі. Але як це зробити, вона не знала.

– Ви все-таки гляньте на свою купчу, там мусить бути написано, у кого ви придбали садибу, – попросила Анабель. – Може, та жінка, Кравчук, Шевчук чи Бондарчук, щось пам’ятає. Бо, за документами, Хромови виїхали звідси ще після війни. Ймовірно, саме вона оселилася тоді в їхньому будинку та прожила в ньому аж до вашого переселення.

– Якщо та бабця ще жива, – засумнівалася молодичка. – Здається, вона через те лише й погодилася продати будинок, що треба було лягати на складну операцію, а потрібної суми не мала. Ми їй добре заплатили – вистачило і на однокімнатну квартиру, і на лікування. Чоловік навіть сам підшукував їй житло, бо вона б його ще цілий рік шукала. А нам же треба було хутчіше.

– Не підкажете, де саме він його знайшов?

– Ні. Знаю тільки, що у спальному мікрорайоні біля якогось підприємства, але в якому?.. Не цікавилася. Можу в чоловіка запитатиЗа півгодини Анабель уже знала, що в старому будинку на цьому подвір’ї жила Якилина Григорівна Ковальчук і що придбала вона квартиру в районі, який обслуговує ЖЕК №2. Подякувала за інформацію, за яку вже можна було зачепитися. У житлово-експлуатаційній конторі запевнили, що генеральша Киля жива, здорова і при добрій пам’яті, та й іншим про себе забути не дає, постійно нагадує. Кілька днів тому приходила, найкращого сантехніка вимагала, бо на кухні вода з крана почала капати. Чому генеральша? Нібито чоловік її був генералом. Він помер давно, а його дев’яносторічній вдові доля, мабуть, доточила ще і його непрожиті літа. Мешкає бабця-генеральша сама, дотримується здорового способу життя – не в тому сенсі, що не п’є і не курить, а що налягає на фрукти, робить руханку та щоденний моціон у парку, а донедавна ходила навіть у танцювальну групу для тих, кому за п’ятдесят. А перестала відвідувати її не тому, що вальсувати стало важко, а через те, що з такими «зеленими» танцюристами їй поговорити нема про що. Вона колишня медсестра і знає, як про себе подбати. Але такої снігової хляпи, цілком імовірно, сидить баба Якилина перед телевізором і дивиться якийсь серіал про кохання. Дуже вона полюбляє кіно про любов.

Генеральша Киля і справді була вдома. Худенька, гостроносенька, із сивою балабушкою волосся на потилиці та вицвілими буравчиками безвіїх очей, вона відчинила двері