Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова

— Ти плакала ночами? А ти знаєш, як я плакала, переносячи твій сором?! А ти знаєш, як він плакав?! Що ти знаєш? Приїхала: «Здрастє — я твоя мати». Не ти його мати, а я, бо це я його підібрала, коли ти викинула, мов щеня. Я вистраждала за тебе, коли він хворів. І на оцих руках він виріс, — підвела руки, тицьнула Любі мало не до обличчя.

— Оці руки його водили, коли він учився ходити. І оці руки, не такі, правда, пещені, як у тебе, вели його по життю. Іван — мій син, і я тобі його не віддам нізащо! Іди, звідки прийшла, — підвелася, даючи зрозуміти непроханій гості, щоб забиралася з хати. Обличчя її в цю хвилину було рішучим, і, коли б Люба продовжувала сидіти, вона могла б силою підняти її і виштовхати на вулицю. Але та підвелася і стала за спинкою стільця.

— Заспокойся, Олено, — промовила трохи з острахом. — Я тебе добре розумію. Та давай розсудимо по-хорошому. У тебе є ще донька, але, я бачу, за душею — ні копійки. Що ти даси Івану? А в мене інших дітей немає, але є гроші. Я хочу, щоб мій син став людиною.

— Такою, як ти? — Олена насмішкувато глянула в обличчя колишньої подруги. — Уявляю, скільки дітей виросте без батька.

— Кажи, що хочеш, думай, що хочеш, — ти маєш на це право. Але і в мене є права.

Олена, що ступила була до дверей, щоб відчинити їх перед непроханою гостею, вражено спинилася:

— У тебе є права на мого сина?

— Ти не хочеш мене зрозуміти, — промовила Люба з жалем. — Даремно. Я говорю не про ті права, що ти подумала. Та я маю право подбати про його майбутнє.

— Це не тобі вирішувати.

За рум’янцем і фарбами Олена побачила вже в’януче обличчя. Такі ж очі, як і в сина, але без виразу, без внутрішньої глибини, немов у розфарбованої ляльки. Лише, як і раніше, часто смикалися кутики вуст не тільки, коли говорила, а й коли мовчала. Через це Олені завжди здавалося, що Люба не закінчила думку і хоче ще щось сказати. І тепер спіймала себе на тому ж.

— Дай мені Іванову адресу, — попросила Люба.

— Якщо ти мати, то не заважай хлопцю дослужити. Приїжджай, коли повернеться. — Олена намагалася говорити спокійно, але голос затремтів.

— Ні, я заберу тепер.

— Як забереш — із армії? — Олена розгубилася, очі її наповнилися страхом, немов уже втрачала сина.

— Я ж тобі сказала: у мене є гроші, а гроші сьогодні роблять усе, — промовила Люба упевненіше. — Гроші, подруго. Гроші.

— То ти за гроші хочеш купити сина? — Олена ледве стримувала сльози, і Люба відчула свою перевагу над нею. Ще як переступила поріг, вразило змарніле, зі слідами внутрішньої скорботи обличчя, бідний одяг, бідна хата. Що ця старчиха має ще? Навіть чоловіка собі не нажила.

І вона промовила зверхньо:

— Побачимо. Йому вирішувати — жити в оцих злиднях чи мати красиве життя.

Олена, здавалося, не слухала, думала про щось своє. Несподівано запитала:

— Любо, мене Іван часто запитував — хто його батько. Я не знала, що йому відповісти, — глянула в Любині очі. — Хто його батько?

Люба не чекала такого повороту розмови, відвела погляд, покрутила рукавички, потім знову глянула на Олену, трохи ніяково посміхнулася:

— А ти не здогадувалася?

Олена заперечливо хитнула головою.

— Віслюкуватий Андрій, за якого ти колись так чіплялася.

— Андрій? — перепитала недовірливо Олена. — Андрій? — засміялася вголос, немов заридала.

Люба знітилася від того сміху, на якусь мить їй стало жаль колишню подругу. Але на мить. У наступну хвилину захотілося додати ще болю до того, що бачила в її очах.

— Він не любив мене, хоча то не так було й важливо у наших стосунках, коли б ти не вплуталася. Ти була настільки дурна, що не хотіла нічого помічати…

— Боже мій! — Олена закрила обличчя руками. — Як ви обоє познущалися над моїм життям! І він… він ще мене й звинувачував, зневажав, коли я підібрала його дитину. Мерзота. Тільки тепер я до кінця розумію, яка він мерзота.

— Він не знав, — перебила її Люба. — Правда, тепер знає.

— Знає? А хто ще знає?! — очі Олени наповнилися жахом. — Хто в селі ще знає? — підскочила до Люби, ухопила її за комір дорогої шуби й так трусонула, що шуба затріщала на швах. — І мої батьки знають?!

Люба з силою відірвала від коміра Оленині руки, відштовхнула її від себе і відступила до дверей.

— Дай мені адресу сина, і я піду.

— Не дам! Іди геть! — крикнула Олена і ступила крок до неї. — Я не віддам тобі сина, ти прийшла по нього дуже пізно!

— Помиляєшся, — Люба взялася за ручку дверей. — Я прийшла саме вчасно. У мене є що дати сину, не те що у тебе. Я маю власну справу і навчу його заробляти гроші. А що можеш дати йому ти — оце? — зневажливо повела очима по хаті.

— Ні, я дам йому оце, — Олена підняла і притулила до серця обидві руки.

Люба засміялася:

— Господи, Олено! Ти така ж наївна, як і була колись. Кому вони потрібні, твої почуття? Подивися навколо — глянь, у який час ми живемо. Про почуття сьогодні говорять ті, хто не здатен пристосуватися до нового життя. Не чіпляйся за Івана, краще подумай про свою дочку. У тебе є заради чого жити. Я вдячна тобі за сина, — промовила так, мов офіційно виносила подяку. — Вдячна, що виріс не у дитячому будинку.

Вийшла, зачинила двері й, не обертаючись, пішла з двору на дорогу, де її чекала розкішна іномарка, за кермом якої сидів іще досить молодий чоловік у шкіряній куртці й без шапки. Олена у вікно бачила, як Люба сіла в авто, сказала щось водієві і машина рушила з місця. Довго ще стояла біля вікна, поки не почула, як голосно схлипує у другій кімнаті донька.

— Не плач, — Олена хотіла погладити доньку по голові, але та відхилилася. Мати з болем глянула на неї. — Ну, чого ти?

Дівчинка ще кілька разів схлипнула, потім промовила крізь сльози:

— Мамо, скажи правду — я твоя чи ти мене теж, як Івана, десь підібрала?

Олена обняла доньку і пригорнула до себе.

— Моя, доню. Ти — моя!