Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова

— Хто з тебе робить? — Іван відсунув книжку, з серцем кинув на неї зошити й підвівся. — Ти сама з себе зробила злочинницю, мамо, — глянув Олені прямо в очі. — Сама. Бо скажи: хіба не злочин — народжувати байстрюка? — Олена здригнулася на ці його слова, та хлопець удав, що не помітив, як змінилося її обличчя. — Байстрюка, мамо. Ти ніколи не думала, як дитині у байстрючій шкірі? Не думала, що така дитина вже від народження злочинець, бо прийшла у цей світ незаконно? Чи ти не чула такого слова — незаконнонароджений? Я ж свого батька ніколи не знав, навіть його імені, — з гіркотою торкнув себе в груди, — наче з космосу з’явився.

Хотів іти, ступив до дверей, та Олена зупинила. Дивилася на нього широко розкритими очима, але не могла вимовити й слова. По її обличчю пробігла судома:

— Ти назвав мене злочинницею? Це за те, що я… За те, що я… Тоді ти достойний син… — і замовкла.

— Кого, мамо? — відверто знущався хлопець. — Може, ти нарешті назвеш мені ім’я мого батька?

— Ні! — крикнула Олена. — Я назву тобі… Я назву тобі.. Іди геть. Іди геть!

Увечері обізвалася до нього сухо, немов до стороннього:

— Якщо не збираєшся вчитися, то восени підеш в армію, а я переїду до своїх батьків. Немає мені потреби жити й справді в оцих злиднях.

— А хто тебе до цього часу тут тримав? — в’їдливо спитав хлопець.

— Ти, — відповіла різко, немов хльоснула юнака по обличчю. — Ти.

Вчитися Іван нікуди не поїхав, першим його «вузом» стала тракторна бригада і робота «старшим куди пошлють». Через кілька тижнів хлопцю набридли засмальцьована спецівка, гайки й мастило, жалкував, що не послухався матір, та вголос нічого не казав, тільки заздрісно дивився на однокласників, які вступили до інститутів і, щасливі, чекали від’їзду на навчання. Часто думав про матір. Вона, на перший погляд, поводилася з ним, як і раніше, але щось у їхніх взаєминах було не так. Іван боявся того «щось», інтуїтивно відчуваючи за ним значно більше, ніж звичайну образу. Думав, щоб вибачитися, та не знаходив підходящого моменту, надіявся, що, може, само все стане на своє місце, але мати з кожним днем віддалялася від нього, часом ходила замислена, немов її мучила якась нав’язлива думка. Не раз намагався завести розмову про те, що скоро піде в армію, та вона відповідала байдуже: «Підеш». Або й зовсім мовчала. І лише тоді, коли з військкомату прийшла повістка, він наважився і попросив:

— Прости мені, мамо. Я образив тебе. Прости. Бо мені важко буде думати, що я тебе образив, а ти не простила. Як же мені служитиметься?

Замість відповіді Олена пішла в другу кімнату, уткнулася обличчям у подушку на ліжку й заплакала. Іван підійшов і сів коло неї.

— Мамо, не плач, — торкнув рукою уже сивіюче волосся і схвильовано забрав руку, немов тільки зараз побачив материну сивину. — Нехай усе знову буде, як раніше. Добре? А вчитися я обов’язково поїду, коли відслужу Атестат у мене непоганий. Після армії легше вступити до інституту, правда ж? — хотів почути материну відповідь, але та не озивалася. — Мамо, ти не їдь поки що жити до діда, дочекайся мене тут — разом поїдемо. Півтора року — це ж небагато. Бо мені хочеться приїхати сюди ще раз, хочеться повернутися сюди, мамо. Чи ти як? — голос його був розгублений і винуватий, а підборіддя зрадливо затремтіло.

— Добре, — промовила тихо Олена. — Я проведу тебе і чекатиму отут. І… прощаю.

Вона й справді прощала, хоча десь у душі слід від тієї розмови лишився, мов рубець. Як не намагалася стерти його, а він ні-ні й проступав у свідомості, тоді починала думати про своє життя, у якому стільки місця займав Іван. Інколи намагалася глянути на нього, як на чужого, але не виходило. Туга підступала до серця, і вона почувалася зрадницею. Думала про завтрашній день, підходила до сина і, немов маленького, то мовчки гладила по голові, а то пригортала до грудей, тамуючи сльози.

Перед від’їздом на службу Іван поїхав до діда й баби. Наталка часто схлипувала, а Микола раз у раз палив, подовгу дивився на онука і вже кілька разів повторював одне й те ж:

— Ти матері пиши і нам. І дивись там, не нароби дурниць.

— Яких? — перепитав його хлопець, коли вкотре почув настанову.

— Усяких там, — промовив Микола, дивлячись на онука. — Ви ж, хлопці, широкі біля материної спідниці, а в армії соплі розвішуєте.

— Ні, діду, — посміхнувся онук.

— Я не нароблю дурниць, не хвилюйтеся за мене.

— Еге, не хвилюйтеся, — замість чоловіка озвалася Наталка.

— Тепер аби ж армія, як армія, а то дідівщина всяка. Не солдати стали, а босяки.

Проводили до вранішнього автобуса обоє. Дуня стояла у своєму дворі й заздрісно дивилася, як вони йшли дорогою — Іван посередині, а Наталка з Миколою по боках. Зітхнула, коли сховалися за рогом вулиці, і промовила сама до себе: «Нехай би й мені привезла, хоч і байстрюка. Он же бач… Я б теж виростила не гіршого. Була б на старості якась радість, а то сама, як палець. Нікого ні провести, ні стріть. Мотається по світу, як перекотиполе. І доки вона буде мотатися?» — ще раз глянула на дорогу, знову зітхнула і пішла до хати.

Наталка йшла поруч із онуком і часто позирала на нього. Хлопець був високим, стрункий, наче молоденький дуб. Чорне волосся відтіняло його смагляву шкіру. На верхній губі проступали вуса — хлопець спеціально не голив їх, коли збирався їхати сюди. Брови темні, над однією — родимка. Наталка вже кілька разів думала про те, що вона колись бачила подібну, але ніяк не могла згадати, у кого, бо перебирала у пам’яті чоловіків, ровесників дочки. Хоча тепер то для неї зовсім не мало значення. Вона гордо піднімала голову, коли хтось зустрічався їм на дорозі. Миколині очі теж світилися радістю. Іти отак із дорослим онуком… Усе намагався знайти потрібні напутні слова — і не знаходив.

— Ми ж, унучечок, день і ніч будемо виглядати, а ти там начальників слухайся, може, і відпустку дадуть. Інші ж он приходять, — чи то повчала, чи просила Наталка, коли підійшов автобус.

Іван слухняно кивнув головою, несподівано обняв їх обох і пригорнув до себе.