Червнева злива - Тимофій Гаврилов

Мелодія народжується з торкання тонких еластичних пластин об виступи. Й ось я чую її, симфонію його життя.

Симфонію людства — альтернативний шлях, який не відбувся.

Завжди існує альтернатива. Він добре засвоїв слова старця, спізнавши при цьому гірке розчарування.

Іронія полягала в тому, що добувшись суті, він нічого не міг змінити.

Відкриття мало винятково ідеалістичну вартість.

Я дотримав слова.

Він довго роздивлявся листок, обертаючи так і сяк. Ця сценка відбувалася в обіймах густо-зеленого, яким буває листя пізнього літа, саду.

— Я хотів би побачити те дерево.

Я мовчав.

— Я одужаю, і ми поїдемо туди. Пообіцяй.

Я пообіцяв.

Лице Андре виражало задуму, в ньому, як у дзеркалі, відображався мій стан. Тепер він знав, звідки ця примха.

Дерево нагадувало про ліси, яких ставало менше і менше, наче вони всихалися, чорніли і скручувалися, як легені курця.

Крім нас із ним воно було на нескінченні обшири єдиним живим створінням. Можливо, єдиною рослиною в нескінченності.

Ось він зʼявляється на моніторі. Я сприймаю це за проекцію памʼяті, проте марево не зникає.

Я не можу вимкнути його, і коли змушую себе думати про щось інше, він трохи співчутливо, а трохи іронічно дивиться на мої муки.

Відтак переможно шкіриться — він, яким я його знав, з сивим волоссям, що по-юнацькому недбало спадало на плечі, з якоюсь задерикуватою життєствердністю, яка заражала.

Його лице розсипається на незліч химерних знаків.

Секунду триває хаос, а потім стрічкою, в яку групуються знаки, біжить те, що він наготувався сказати.

Я бачу їх уперше, проте все розумію.

Я марно пробую запалити свічку. Навколо волого. Сірник безсило шипить і, так і не спалахнувши, гасне.

Я обережно повертаю листок, поки його не торкнулась волога, на те саме місце між сторінками, а потім кладу книжку, яку приніс із собою, на порослий травою горбок. Її місце — тут.

Мій доторк розтривожує кущ чорнобривців.

Ніздрі вловлюють терпкувато-медвяний запах.

— Все могло бути по-іншому.

Я проводжу рукою, зелений краєвид перед нами щезає.

Одного дня ми повернемося.

Я спрагло вдихаю напоєне киснем дерев повітря.

Я чую, як стрепенаються легені.

Я бачу русявого хлопчика. Його блакитні очі лагідно усміхаються. Він підводиться з плетеного крісла в затінку вкритого рясним палистом ґінкґо і прямує до мене. Я ступаю йому назустріч.

Рука Андре зупиняє мене:

— Це нічого не дасть.

— Я знаю, — кажу.

Я фінка в руках твого бога

Моя стара прибирала у взуттєвій крамниці. Вона приводила мене на примірку, але розговітися не було з чого — найкраще розхапували начальнички ще перед тим, як воно попадало в роздрібну торгівлю, а вже потім наставала черга таких горопах, як вона.

В ті дні стара замикала крамницю, я сидів і дивився, як вона водить шваброю, розпацькуючи бруд. Шмата була такою самою сіро-коричневою, як підлога; стара проходила раз, потім ще раз, доки камінці в стяжці починали блищати — свою справу вона виконувала ретельно.

Знадвору, приклавши долоні, зазирали пізні роззяви: невдахи, які, вертаючись з роботи, на щось сподівалися. Стара не звертала на них уваги; назаглядавшись, вони сунули далі, однак траплялися й відверті нахаби. Коли вони надто вже допікали, вона показувала на виведені на вхідних дверях години; в розмови стара не встрявала. Наостанок вона стирала наші сліди, залишаючи швабру спертою на одвірок.

Коли прибувала нова партія, першою обслуговувала себе завідувачка, запускаючи з чорного ходу родичів і знайомих. Потім наставала черга продавчинь, а вже після них моєї старої. Стара знала своє місце і ніколи не висовувалася. Залишки розставляли таким чином, щоб хоч якось заповнити полиці. Протягом лічених годин асортимент безжально змітався.

Спершись на держак, стара по-філософському споглядала шамотню. Ось дві дебілки вчепилися в чобіток, випробовуючи на міцність. Вони мало не порвали його. Стара тішилася, що я в неї не ходжу босим. Дурною моя стара не була.

Собі вона мало що купувала, роками човгала в тих самих розхлябаних шлапаках, міняючи їх на щось нове, аж коли вони безнадійно розлазилися. Стара ризикувала, приводячи до взуттєвої крамниці, коли нікого не було, моїх учителів. Не думаю, що вона корчила з себе щось більше, ніж являла. Я нічого не знав про це, доки одного разу хімічка тицьнула мені під ніс свої смердючі туфлі з відірваним хлястиком. Я не швець і не фетишист.

Мені байдуже, то була ініціатива старої. Я забив на школу — я й так безглуздо довго простирчав там. Навчання мене не цікавило. Я дивився на нашого історика, сцикуна в окулярах, якого слухали, розвісивши вуха. Мої однокласниці були закохані в нього.

Дорослі заливали — чого вони могли навчити? Це було нестерпно. Як вони собі все те уявляли? Невже вірили у власну брехню?

Ні — з мене досить, серед уроку я встав і пішов. Ніхто не тримав мене. Опинившись надворі, я спізнав невимовне полегшення. В повітрі кружляли сніжинки, поверх стоптаного снігу лягав новий. «Прощавай, старий, ти єдиний проводжаєш мене», — кинув я сніговикові. Його ліпили всією школою. Я ще не доторкнувся до нього, як його голова, сумно гойднувшись, гепнулася на клумбу. Що ж ти, друзяко? Я хотів лише попрощатися.

Моя туга за школою розтанула швидше, ніж рештки снігу, з якого його зліпили. Я взагалі особливо не побивався.

До вечора я катався на ковзанці, ніхто не займав мене. Її залили на схилі, я відштовхувався і з’їжджав, підошви пливли спадистою поверхнею, набираючи швидкість. Жодна тварюка не вказуватиме мені, як жити.

Друзів у мене не було, а старій я не набридав: її і без мене менінгітило. Зранку я вирушав з дому, ввечері повертався.

Старий моїми шкільними успіхами не цікавився, стара лише запитувала, чи в мене все добре. В мене все добре. Я не схильний за чим-небудь шкодувати. Я рухаюся, надто не побиваючись, вперед. Якби захотілось затримати, то той нетривалий час, коли я покинув школу.

Знання ще нікого не ощасливили. Якщо в тебе немає знайомств, ніхто не врятує тебе, хоч би ти став ходячою енциклопедією. Об тебе без кінця витиратимуть шкари, скільки ти сам дозволятимеш. Ось це і вся доброта. Твоя вартість — шмати, якою моя стара квацяла у взуттєвій крамниці.

В мого старого було своєрідне ремесло, якому він віддавався сповна. Він був ветераном війни. Той ще дурбелик! Дев’ятого травня він влаштовував нам, ще не бралось на світ, побудку. А міг дати виспатись — стара мала не так багато вихідних, я теж. Я клявся собі, що колись поламаю сурму, яку він тримав у ніші між стіною і шафою,