Енн із Ейвонлі - Люсі Мод Монтгомері

— Це буде те, що треба, панно Ширлі, мем, — захоплено вигукнула Шарлотта Четверта, тішачись не лише за панну Лаванду, а й за себе. Адже за цілий тиждень споглядання Енн вона напевне вивчить про неї багато нового й швидше стане такою, як вона.

Повернувшись у Прихисток Луни, дівчата застали панну Лаванду й Пола за накритим до чаю столиком, який вони винесли з кухні в сад. Суниці з вершками просто безмежного синього неба, на якім кучерявилися пухнасті білі хмарки, попід довгими тінями шурхітливих дерев, смакувала їм, як найвишуканіші ласощі. Опісля чаювання Енн допомагала Шарлотті мити посуд, а панна Лаванда сиділа на кам’яній лавці з Полом і слухала історії про його скелястих людей. Вона вміла уважно слухати, ця мила панна Лаванда — та зненацька Пол завважив, що вона втратила інтерес до Братів-Мореплавців.

— Чому ви так дивитесь на мене, панно Лавандо? — серйозно запитав він.

— Як дивлюся, Пол?

— Так, наче я вам когось нагадав, — відповів Пол. У нього траплялися часом такі спалахи дивовижної, аж моторошної проникливості, і мати при ньому таємниці ставало тоді небезпечно.

— Ти справді нагадав мені друга, який був у мене дуже давно, — замріяно проказала панна Лаванда.

— Коли ви були молодою?

— Так, Пол. А зараз — ти гадаєш, я вже стара?

— Знаєте, я й сам не розумію, — довірливо мовив Пол. — Ваші коси здаються старими — я ні в кого з молодих іще не бачив білих кіс. Та коли ви смієтеся, очі ваші молоді, як у моєї прекрасної вчительки. Я думаю, панно Лавандо, — обличчя й голос Пола були серйозні й урочисті, як у судді, — ви були б чудовою мамою. У вас такий погляд… такий, як був завжди в моєї мами. Шкода, що ви не маєте свого хлопчика.

— У мене є маленький хлопчик-мрія, Пол.

— Правда? А скільки йому років?

— Приблизно стільки ж, як тобі. Він зараз мав би вже бути старший, бо з’явився в мене задовго до твого народження. Але я не дозволю йому стати старшим за одинадцять чи дванадцять років, бо тоді він міг би зовсім вирости і я втратила б його.

— Я знаю, — кивнув Пол. — Тим-то й прекрасні вигадані люди, що завжди лишаються такими, як ми хочемо. З усіх, кого я знаю, тільки ви і моя прекрасна вчителька вмієте уявляти собі людей, і я також. Правда ж, як чудово, що всі ми тепер зустрілися? Але такі люди завжди знаходять одне одного. Бабуся зовсім нікого собі не уявляє, а Мері-Джо каже, що мені клепки бракує через мої фантазії. Але я все одно вважаю, що це дуже гарно — уявляти. Розкажіть мені про вашого хлопчика.

— У нього кучері й блакитні очі. Щоранку він приходить і будить мене поцілунком. А цілісінькі дні він бавиться тут, у саду, зі мною. Так, як оце ти. Ми бігаємо навзаводи й розмовляємо з луною, і я розповідаю йому казки. А коли сонце сідає…

— Я знаю, — радісно урвав її Пол, — він сідає коло вас, отак, бо у дванадцять років він уже завеликий, щоб вилазити вам на коліна, і кладе вам голову на плече — отак. А ви обіймаєте його міцно-міцно й притуляєтеся щокою йому до маківки — саме так. О, ви все знаєте, панно Лавандо.

Так їх і застала Енн, яка вийшла з будинку в сад, і щось в обличчі панни Лаванди змусило її пошкодувати, що настав час прощатися.

— Боюся, нам треба йти, Пол, якщо хочемо встигнути засвітла додому. Панно Лавандо, скоро я запрошу себе до Прихистку Луни на цілісінький тиждень.

— Якщо приїдеш на тиждень — я затримаю тебе на два, — пообіцяла панна Лаванда.

Розділ 28

ПРИНЦ ВЕРТАЄТЬСЯ ДО ЗАЧАКЛОВАНОГО ЗАМКУ

Останній шкільний день почався й завершився. Учні Енн пречудово склали річні іспити. А їй на прощання вручили подячний адрес і невеличке бюрко в подарунок. Усі присутні дівчата й дами плакали, і навіть деяких хлопців підозрювали в тому, що вони не змогли втриматися від сліз, — хоч ті, звісно, усе обурено заперечували.

Невдовзі пані Ендрюс, пані Слоун та пані Белл, вертаючись разом додому, детально обговорили події того дня.

— Шкода, що Енн іде, коли діти так до неї звикли, — зітхнула пані Слоун, яка мала звичку зітхати завжди, навіть коли жартувала. — Хоча, — додала вона поспіхом, — ми знаємо, що й наступного року в нас буде чудова вчителька.

— Джейн сумлінно працюватиме, я впевнена, — холодно відказала пані Ендрюс, — замість розповідати дітям казки й тинятися з ними по лісі. Вона здобула схвальний відгук інспектора, і всі ньюбриджці в розпачі, що вона йде від них.

— Я рада, що Енн їде до коледжу, — мовила пані Белл. — Вона завжди цього хотіла, і для неї це просто чудово.

— Не знаю, не знаю, — пані Ендрюс, схоже, була рішуче налаштована ні з ким того дня не погоджуватися. — Не розумію, для чого їй іще якась освіта. Вона, певне, вийде за Гілберта Блайта, якщо він доти буде так само в неї закоханий, а тоді яка їй користь із латини й греки? Якби в коледжі вчили, як давати раду із чоловіком, хай би їхала.

Пані Ендрюс, як шепотілися між собою ейвонлійці, «давати раду» із чоловіком так ніколи й не навчилася, тож і дім їхній не був взірцем сімейного щастя.

— І пана Аллана вже викликали до Шарлоттауна, — мовила пані Белл. — Він теж нас невдовзі покине.

— До осені вони не поїдуть, — відказала пані Слоун. — Для громади це буде велика втрата, хоч я завжди вважала, що пані Аллан занадто модно вбирається, як на дружину пастора. Ну, та ніхто не бездоганний. А ви помітили, який охайний сьогодні пан Гаррісон? Він став геть іншою людиною. Щонеділі ходить до церкви й пожертвував грошей на платню для пастора.

— А як виріс Пол Ірвінг, — завважила пані Ендрюс. — Такий миршавий був, коли щойно приїхав сюди. А нині його не впізнати. Хлопчина стає схожий на батька.

— І такий розумний, — докинула пані Белл.

— Розумний, та… — пані Ендрюс понизила голос, — він такі чудернацькі речі каже. Минулого тижня Грейсі прийшла додому й узялася переповідати якісь його нісенітниці про людей, що живуть на узбережжі, історії, у яких і дещиці правди не було. Я звеліла