Енн із Острова Принца Едварда - Люсі Мод Монтгомері

— Еге ж, підсолодити таку пігулку — то все його золото знадобиться, будьте певні, — урочисто мовила вона.

— Мені він здався добрим і сердечним чоловіком, — заперечила Енн, як віддана подруга. — І я певна, що він високо цінує Джейн.

— Гм, — тільки й відказала на те пані Лінд.

Наступного тижня заміж виходила Філ Гордон, і Енн їздила в Болінброк, щоб бути дружкою на її весіллі. Філ у білій сукні здавалася справдешньою феєю, а превелебний Джо так променів щастям, що ніхто не міг назвати його негарним.

— Ми їдемо у весільну мандрівку шляхами Еванджеліни,[45] — мовила Філ, — а потім оселимося на Паттерсон-стріт. Мама каже, що це жахливо, і що Джо бодай міг би взяти собі гідну парафію в пристойному місці. Та для мене й убогі нетрі Паттерсон-стріт будуть квітнути трояндами, якщо там буде Джо. Ох, Енн, мені аж серце болить від щастя!

Енн завжди тішилася щастю своїх друзів, та іноді кожна людина почувається самотньо, зусібіч оточена щастям, але чужим, не своїм власним. Так вона почувалася й після повернення в Ейвонлі. Цього разу перед нею була Діана, що купалася в неземнім блаженстві жінки, поряд із якою лежить її первісток. Енн дивилася на цю молоду матір у білій сорочці із сумішшю благоговіння й страху, що його досі не відчувала у своїм ставленні до Діани. Чи могла ця бліда жінка із блиском захвату в очах бути тією малою, рожевощокою чорнявою Діаною, з якою разом вони провели давні шкільні дні? У Енн виникло дивне відчуття покинутості — так, мовби місце їй було хіба в тих далеких дитячих літах, а до сьогодення вона не мала жодного стосунку.

— Який він красень, еге ж? — гордо мовила Діана.

Товстий хлопчик був викапаний Фред — так само кругленький, так само червоний. Енн не могла із чистим сумлінням назвати його красенем, проте щиро запевнила, що він солоденький, що вона б його поцілувала, і взагалі він диво який гарний.

— Досі я хотіла дівчинку, щоб назвати її Енн, — мовила Діана. — Але тепер, коли народився мій маленький Фред, я не проміняла б його й на мільйон дівчаток. Він просто не міг би бути ніким іншим, тільки своєю дорогоцінною особою.

— «Найдорожче і найкраще кожне немовля», — весело процитувала пані Аллан. — Якби народилася маленька Енн, ти відчувала б достеменно те саме.

Пані Аллан гостювала в Ейвонлі уперше після від’їзду — весела, добра й чарівна, як завжди. Давні подруги вітали її захоплено й радісно. Дружина нового ейвонлійського пастора була гідною, шанованою жінкою — та все ж не зовсім рідною душею.

— Я хочу, щоб він швидше ріс і починав говорити, — зітхнула Діана. — Так мрію почути, коли він скаже «мама». І ще я вирішила, що його перший спогад про мене мусить бути приємний і добрий. У моєму першому спогаді мама побила мене за якусь витівку. Я певна, що заслужила це; вона завжди була хорошою матір’ю, і я дуже її люблю. Але я таки воліла би, щоб мій перший спогад про неї був приємніший.

— У мене є лиш один спогад про маму — найдорожчий з усіх моїх спогадів, — відповіла пані Аллан. — Мені було п’ять років, і вона дозволила мені піти до школи разом із двома старшими сестрами. Після уроків сестри пішли додому окремо — кожна зі своїми подругами, і кожна думала, що я йду з іншою. А я втекла до тієї дівчинки, з якою гралася на перерві. Вона жила неподалік від школи, і ми ліпили пасочки з болота в неї на подвір’ї. Так гарно проводили час — аж тут прибігла моя сестра, задихана й люта. «Бридке дівчисько, — закричала вона, схопила мене за руку й потягла за собою, — ходімо додому негайно! Ох, ти й дістанеш! Мама дуже зла. Відшмагає тебе, то будеш знати». Мене ніколи не шмагали. Моє серце сповнилося таким несказанним жахом! Ніколи в житті я не була така нещасна, як тоді. Я не хотіла бути бридким дівчиськом. Фімі Кемерон мене запросила, а я ж не знала, що йти не можна. І тепер мене за це битимуть! Удома сестра затягла мене в кухню, де коло печі в сутінках сиділа мама. Мої ноги тремтіли так, що я ледве й могла стояти. А мама… мама підхопила мене на руки, без жодного гнівного чи докірливого слова, поцілувала й пригорнула до серця. «Мені було так страшно, що ти загубилася, доцю», — мовила вона дуже ніжно, і я бачила, з якою любов’ю мама дивиться на мене. Вона зовсім не сварила мене за ту витівку, лише сказала, що я ніде не повинна ходити без дозволу. А невдовзі після того мама померла. Отакий єдиний мій спогад про неї. Хіба ж він не прекрасний?

Енн ішла додому Березовим Шляхом попри Купіль Верболозу — уперше за багато місяців, — і вперше в житті почувалася такою самотньою. Був густий темно-багряний вечір, повітря стояло важке від запаху червневого квіту — аж надто важке й солодкаве, пересичене ароматами, мовби нездатне втримати їх у собі. Із тоненьких молодих берізок обабіч стежки виросли великі, могутні дерева. Усе змінилося. Енн відчайдушно прагнула, щоб швидше минало літо, і вона могла би поїхати й знову стати до роботи. Можливо, тоді в житті їй не буде так порожньо.

Я світ пізнав, і нині він

Утратив романтичний плин,[46]

— зітхнула Енн і негайно втішилася романтичністю думки про світ, позбавлений романтичності.

Розділ 40

КНИГА ОДКРОВЕННЯ

На літо в Прихисток Луни повернулися Ірвінги, і Енн провела в них три щасливих липневих тижні. Панна Лаванда нітрохи не змінилася, Шарлотта Четверта стала зовсім доросла, та як і раніше, щиро обожнювала Енн.

— Так чи інак, панно Ширлі, мем, а я і в Бостоні не бачила нікого, хто міг би до вас дорівнятися, — відверто мовила вона.

Пол теж був уже майже дорослий. Йому виповнилося шістнадцять, на зміну довгим каштановим кучерям прийшла коротка чуприна, і футбол тепер цікавив його більше, аніж феї. Проте дружба між ним та його колишньою вчителькою збереглася, бо лише рідні душі не змінюються із плином років.

У Зелені Дахи Енн повернулася похмурого, вогкого й холодного липневого вечора. На морі лютував один із тих безжальних літніх штормів, що часом пролітають над затокою. Коли