Ліцей слухняних дружин - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Ну як знаєш, — ображено засопів Барс. — На добраніч, малята!

Він пішов довгим коридором до ліфта.

Я ступив ще з десяток кроків до свого номера. Моя картка спрацювала бездоганно.

Я вставив її в термінал, і номер засвітився по всіх кутках приємним тьмяним світлом.

Одразу ж з-під широченного ліжка до мене випірнула Кицька.

Вона давно звикла мандрувати, але завжди — ось вже скільки років! — зберігала незалежний і ображений вигляд, коли я повертався до неї після виступів.

Важкими кроками поважної людини, котра знає собі ціну, вона наблизилась до мене і підвела голову — мовляв, «ну, як все пройшло?».

— Все ок, — сказав я, — завтра вранці піду укладати контракт.

«Куди ще нас занесе?» — незадоволено нявкнула вона.

— Кілька виступів з Бреговичем. Спочатку Португалія, потім — Париж… Як складеться.

«А коли — додому?» — дряпнула вона мене за штанину.

— Скоро, стара, скоро. Обіцяю, — винувато пробурмотів я, скидаючи піджак, — але сама розумієш — з Бреговичем граєш не щодня. Доведеться тобі потерпіти.

Я погладив її, і на руці залишилась шерсть. Завтра куплю їй вітаміни і проколю з тиждень, вирішив я.

— А тепер — спати.

Кицька слухняно залізла до свого плетеного кошика, який я завжди возив із собою.

Я погасив усі лампочки, крім бра у формі мушлі, що висіла над ліжком — і в широкому, майже на всю стіну, вікні засвітилося інше кіно: підсвічені неоном обриси храмів, кольорові ліхтарики кав’ярень, намисто алей, обплетених гірляндами — синіми, зеленими, червоними.

Я вимкнув бра, і скляний екран наблизився, а я розчинився в кам’яній плоті міста, мов сніг, що почав осипатися з темного нічного неба. Готель, в якому ми оселились, був височенним — зі свого поверху я міг бачити велику частину Градчан, окреслених золотим паском Влтави.

Сьогодні ми відбули другу частину фестивальних виступів. Тричі я грав один, «на біс». І тепер, незважаючи на втому і стоячи над нічною Прагою на висоті пташиного лету, відчував себе справжнім господарем міста.

Це були рідкісні і швидкоплинні хвилини, в які мене водночас охоплювали два полярно різних почуття: щастя і… марності життя.

Вони, мов голки, пронизували серце, легені, нирки. І, мов дві ріки, що зустрічаються в одному руслі, здіймали коловорот, в якому я жив і вмирав одночасно. Не знаю, але, швидше за все, це можна було б назвати піком пізнання того короткого відрізка, котрий ми проводимо на землі.

У такі хвилини переді мною завжди поставала картина нашого погрому ЛСД — той же захват і той же відчай. Захват, коли я в складі Народної Опозиції трощив лабораторію, відчай — коли не знайшов там те, що шукав…

Згодом я змирився.

Але слід від тої давньої події лишився в мені досить дивною пересторогою: я досі був самотнім. Кожне моє намагання зв’язати себе з кимось закінчувалося провалом. Ловив себе на думці, що жінка, яка подобається мені на даний момент, заражена тим клятим вірусом, знання про існування якого отруїло моє життя. І, якщо бути відвертим, зупинило пошуки моєї давньої знайомої.

Я навіть був радий, що не знайшов її.

Але й інші не викликали у мене довіри.

Попри це, ми чудово вживалися з Кицькою! Та й в оркестрі справи йшли якнайкраще.

Ми багато гастролювали. А часом я їздив сам, збираючи аншлаги.

Точно кажуть: якщо десь віднімається, то десь і додається.

Якщо не таланить в коханні — чекай на світове визнання.

Перший камінчик до цього «п’єдесталу» несподівано заклала Сезарія Евора, котра звалилася на мене, мов велична чорна хмара. Вона ще не була настільки популярна в країнах «третього світу», і мій приятель, що організовував її виступ, запропонував мені розігріти публіку двома-трьома композиціями.

Тоді мій саксофон, незважаючи на всі мої умовляння бути поміркованим, майже сказився і заговорив про Острови Зеленого Мису на кабовердійському діалекті. Він сам, як колись давно з тою дівчиною, котра подарувала мені Кицьку, або з тюленихою Мінні, повів мене на батьківщину цієї чорної королеви і розбалакався настільки щиро, що їй довелося взятися за сигарету прямо за кулісами. Одне слово, «розігрів» вийшов таким, що після концерту босонога богиня, котра не вирізнялася красномовством, міцно стисла мою руку в своїй — жорсткій, мов наждак, і, незважаючи на поганий переклад, дала мені знати, що…

Власне, якби це була проста сільська бабця, я б переклав цю промову приблизно так: «Не сиди в сраці, синку! В тебе є що сказати світові!» Здається, вона додала ще пару міцних кабовердійських висловів, які перекладач не зрозумів. Проте, після такої «путівки в життя» я дійсно покотився світами, мов перекотиполе. І потягнув за собою Барса, Петровича і ще кількох лабухів, котрі складали мені добру компанію.

З того часу я зрозумів, що весь світ, ця маленька кулька, обплутана мережею кровоносних судин, як живіт вагітної жінки. Ці судини, на відміну від людських, існують як окрема замкнена система, але в ній ти можеш дихати і жити як цілком рівноцінна частка.

Я міг існувати лише в «системі», яка стосувалась мистецтва — в ній обмінювались кров’ю всі, хто мав причетність до творчості.

Дивовижні потоки цієї крові поєднували тебе з тим, про що ти мріяв у дитинстві або — перебуваючи в повній ж… в якомусь найглухішому куті світу. Важливо було лише під’єднатися до цієї системи, влити в неї свою кров з усією пристрастю і бажанням бути саме в ній.

Я існував у музиці, як моя загибла Мінні — у воді. Я знав усіх музикантів світу, слухав їх на дисках і знав на ім’я з давніх-давен. Вони існували для мене, як друзі і співрозмовники. І тому, з роками, не було нічого дивного в тому, що я входив до них, як давній приятель, починаючи розмову з напівслова.

Так само, в своїй мережі судин, що обплутували світ, жили і політики, і чиновники, і… алкоголіки, що купчаться зранку під пивними ятками. У кожного свої координати і таємні знаки, зрозумілі тільки їм.

Я лише досі не знав, в якій системі знаходиться та дівчина, яку я намагався вселити в свій світ. Але здогадувався, що вона давно живе в системі жіночих турбот про родинне вогнище, в системі моди, виховання дітей, кулінарії, шиття і серіалів.

Босонога чорна королева, огрядна і дивовижно природна в своїй некрасивості, дала мені зрозуміти, що все можливо. І тому з хлопцями з Wedding and Funeral Orchestra —