Ми заночували у глухій ущелині Вентана Крік, у східній її горловині. Бескиди, стрімчаки громадилися лісами понад нашими головами — клени, секвої, рододендрон, дуб, модрина, аж до стрімких ялиць Санта-Лусьєн, випнутих над водоспадами кам’яних урвищ і зоряних проваль. Ми лежали на ріні і грілися коло багаття. Десь опівночі лише й блимало кілька жарин у прохолодній темряві; я підкинув жменю сухого лавру в жар, обклав хмизом і знову приліг. Ожило полум’я, освітило лице заснулого сина, його товариша, і прямовисне громаддя по той бік потоку. Ясне листя вгорі витанцьовувало у подихах багаття, проступили стовбури: стіна каменю причарувала мій погляд. Ніби й нічого такого, світло-сірий діорит з кількома навскісними жилами, вичовганий безконечними лавинами і повенями; ні папороті, ні лишайника, чистий голий камінь… Так ніби вперше уздрів камінь. Ніби вдивлявся крізь освітлену полум’ям шкіру у саму плоть живого каменя. Ніби й не дивина… Я не можу передати вам те диво: мовчазна пристрасть, глибока шляхетність і чарівність дитини: ця доля вирішується поза нашими долями. Отут вона, в цій горі, наче сумовито усміхнене дитя. Я вже піду, і так само мої хлопці житимуть і помруть, наш світ пробиватиметься крізь блискавичні затемнення і одкровення; це століття відійде, і вовки відвиють в снігах довкола нового Вифлеєму: ця твердиня стоятиме тут, похмура, правдива, діяльна: енергія кожного її атома живитиме усю гору. І я, ущільнений на споді століть, віддавна відчув усім серцем її пружну справжність: о прекрасна скеле.. Слід. Лист
Амаліє, ось уже майже дев’ять літ, як Ріка немає.. Я не писав Тобі.. відтоді для мене половини Америки не стало: поволі невидимо зсунулась в океан.. Усе інше майже без змін.. Але часом відчуваю, що бачу те чи інше дерево, чи людину — востаннє.. Зате далекі обрії ще вертаються.. Сьогодні вночі у мене був сон: наче я сплю, з ніг до голови загорнений у хвилі китайського матер’ялу.. якась яскрава тканина синьо-фіолетова у квіти.. Ціла купа її на мені лежить.. Груба й дешева.. А водночас відчуваю, що десь там, усередині, у цій купі глибоко є частка справді коштовного.. найдорожчого.. прозорого.. ніжного шовку.. як павутинка.. зітканого вашими руками.. твоїми, Амаліє — і Ріковими пальцями.. І важко виборсатися з-під того важкого покривала.. Але ось воно стає вже хвилями.. але не шовку, а повільними хвилями океану.. Чи ти пам’ятаєш — як ви подарували мені увечері великий таріль з вологим піском і кілька ясно-рожевих мушель у ньому.. наче щойно уляглась піна з прибою.. То було перше наше побачення у Лемонті.. під горою Нітані, за кількасот миль від океану.
Ті червоні скелясті дуби були тверді, як кістка.. висхлі.. високі аж до неба.. як падали — верхівки дзвонили, наче гірський кришталь.. Вже сонце зайшло, як ми з Ріком вертались додому з повним грузовичком сухостою.. Червоний дуб і клен — від них найбільший жар.. Амаліє, тоді тебе не було: Рік простяг мені підсолений окраєць
