Із медом полин - Жанна Куява

– Не такий простий цей світ, як ти думаєш, – мовила внучка Яворівської. – Тому нам, людям, непросто його осягнути… Ісус навчав притчами. Коли казав, що пекло подібне до геєни огненної, то мав на увазі єрусалимське смітничище. А колись, як і тепер, сміття спалювали, тому ми й згадуємо про вогонь. Пеклом Ісус назвав смітник. Місце самотності й покинутості, місце, де немає Бога.

– Ого, – Ритка почухала за правим вухом, хоч і не свербіло.

– Але людині, яка жила на землі без Бога, і на тому світі бути з Ним стане за муку. Для такої людини пекло – бути з Богом. Бо коли ти прожив у темряві й раптом виходиш на світло, то починаєш бачити весь свій бруд, – Валька різала на чималі шматки запашну паску. – Якщо ти чинила зло людям, ненавиділа їх, то як почуватимешся при Богові? Правильно – зле. Тому тобі ліпше бути на отому звалищі. Тобто пекло – це не завжди кара, щоб ти знала…

Ритка мовчала, проковтнувши разом зі слиною, яка нестримно набігала через апетитні аромати, всенькі слова.

– Але отой пекельний стан покинутості для людини – жахливий, він нестерпний, – закінчувала Валька. – Сядь-но в поїзд і їдь безперестанку сама-самісінька у вагоні… і ніколи нікуди не доїдь. Уявляєш, який це гнітючий стан?

– Ой, не кажи, – знову ковтнула Рита. – Капець який гнітючий, – повторила.

– Пам’ятаєш, як Ісус зустрівся з гадаринським біснуватим? – спитала Валька куму.

– Еге! – збрехала Маргарита.

– Він на «Бога-Любов» казав: «Не підходь, ти мене мучиш!» Тобто для людей, які уподібнюються до гадаринського, Христос є мука, розумієш?

Ритка мовчала. Дивилася на розумашну куму, намагалася якнайліпше почути все, що вона каже. Але то не дуже виходило.

– Сходи до сповіді, – порадила Валька.

– Та я хотіла! – трясонула долонями, відтак зітхнула. – Але хіба нашому батюшці я розкажу про себе всю правду?! Тож я з сорому чисто згорю!

– То дядькові моєму, батюшці Романові, висповідайся. Він усякого наслухався… У колонії від засуджених, знаєш, яку правду вислуховує! Але і їм старається допомогти.

– Добрий він у вас, кумко! Завше такий… якийсь… осяйний, полюдський, простий! Ну, гаразд, може, сьогодні ввечері прийду ще, то й про сповідь умовлюся з вашим батюшкою, – відповіла Рита й хутко перехилила келих із червоним вином, що вже давно муляв їй очі. Узялася ласувати куминим почастунком, тому, певна річ, про сказане досі забула.

Коли ж кума Рита полишила двір Яворівської хати, невдовзі сюди завітала чимала Даринина родина. Сини, донька, зять, невістки, онуки, правнуки… Заполонив невеличку хатину гомін палко-радісний, душевні перемовини-обіймання, щирі поради-зичення, залунали поклики «мамочко-мамусю», «бабусенько-прабабусю»… І зажила Даринина хата щастям земним, людським, безмежним.

«Головне – не озлитися на світ, – пригадували рідні Даринині примовки. – Бо рід приходить, рід проходить, а земля існує повіки».

Великодній світанок у Марійчиній хаті мало скидався на святковий.

– Мамо, ви плачете?

– Ні, я не плачу.

– Мамо, а хочете, я замість вас?

– Що замість мене?

– Мам, ви чесно не плачете?

– Ні, донечко.

– Мамо, дозвольте, я замість вас…

– Оленко, спи.

– Мам, я хочу поплакати… замість вас… Можна?

– Дитинко моя, – схлипнула Марійка й разом із донькою вмилася слізьми…

Після святкового сніданку з бабусями Марійка забрала Оленку й прийшла додому, в свою хату-пустку, куди, хоч би там що, вельми її тягло. Постелила, вимкнула світло, пригорнула до себе худе тільце єдиної втіхи й, коли їй здалося, що донечка заснула, дала волю сльозам.

Чого плакала? За чим? За ким?

За Миколою?

Ні, бо він досі жив у її серці, чекав на її провідини, яких вона не зрікалася. Навіть на те, що Марійка заміж за Василя виходила, її любий Микола не гнівався. А чого мав те робити? Хіба вони обіцялися в чомусь одне одному? Між ними ніколи не було умов, лише порозуміння. Яке й має панувати між закоханими.

Щоправда, чи кохав Микола її, Марійку не цікавило. Бо якби й знала, то хіба це щось змінило б? Марійка не закохувалася в інших хлопців не тому, що не вміла чи не хотіла, а тому, що не могла розлюбити його, Миколу.

А мо’, за чоловіком законним, Василем, тужить сердечно?

Та ніби ні. За сім літ і за ним усі сльози виплакала…

Після похорону Марійка була зважилася й спитала матері, чому вона так легко погодилася на їхній шлюб? Чому не дорікала, що Василь – тюремник, як багато хто в селі його взивав?

– А як я могла, коли й твого тата саме там, у колонії, зустріла, – здивувала доньку таким признанням удовиця Тамара. – Щоправда, він не відбував кари, а вчителем був для ув’язнених. Малював із ними… Я тоді в училищі на швачку вчилася, коли нам запропонували пошити якнайбільше носових хусточок і подарувати їх хлопцям з не дуже далеких місць. Привезла подарунки, а забрати їх вийшов твій татко…

Коли ми надумали побратися, він звільнився з роботи, переїхав у наше село й нікому ніколи не розповідав про свою роботу: не хотів недоброї для мене слави…

Марійка захлипала тепер уже за татком, який раптово помер від інсульту.

І далі пригадувала мамині признання…

– Коли ти познайомилася з Василем, то я наче звісточку од свого Вадима дістала, так, наче він повернувся, тільки вже не до мене, старої, а до тебе, молодої. Бо й Василь не соромився свого минулого. Як і твій батько, котрий мусив лишень заради родини все таїти.

– Але що тут такого?! Він же не злочинець?! – не тямила Марійка, в чому проблема.

– Повір, дитино, для наших людей він був би такий самий тюремник, як і всякий