Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

В передпокої — ледь чутний запах ладану. А вітальня буквально напхана ним. Мабуть, тут відспівували Ріо. Віола швиденько перебігла простору похмуру кімнату, потім ще одну, меншу, і зупинилася на східцях. Там, угорі, її маленька шпаківня. Повільно піднялася, штовхнула двері. Зачинено. Стала підбирати ключ на в’язці, але жоден не підходив. Згадала, що колись ховала свою відмичку в щілині з правого боку східців. Нагнулася, провела рукою. Точно! Є! Цікаво, чому це Ріо не віддала його Грищукам з усіма іншими?

У кімнатці все на тих же місцях, що й десять років тому. На столі — великий білий конверт. «Ользі»… Ріо називала її тільки так. Не Олею, не, боронь Боже, Олюнею, а тільки Ольгою. Розірвала конверт. З нього випав шкільний зошит у клітинку. Ну звісно ж, на чому б ще могла писати колишня директорка школи!

Віола знеможено впала у крісло з вилинялою оббивкою. Крісло голосно скрипнуло, ніби здивувалося появі напівзабутої господині. Віола розгорнула зошит.

«Ольго, якщо ти тут, значить, сталося те, чого я найбільше боялася. Інакше б ти сюди не повернулася. Я знаю: ти не любила цей дім. Ми всі його не любили. Але всі ховалися за його кам’яними стінами, коли сховатися більш не було де. Не можеш простити, що я віддала тебе в сиротинець? А що мені було робити? Я вже тоді була стара. А ти після смерті Діни зовсім від рук відбилася. Тобі було десять, і з тебе треба було очей не спускати. І це з моїм слабіючим зором…

Ні, не так. Я хотіла врятувати тебе. А для цього мусіла відірвати від себе, від цього дому, перервати ту пуповину, яка зв’язувала тебе з нами… Мені здавалося, що так буде краще. Я була впевнена: ти не просто виживеш, але й доб’єшся більшого у житті. Ти розумна і вперта, здатна зубами вигризти свою удачу. Точнісінько, як я. Але я каліка, кривенька качечка, Ріо-де-Жабейро, а ти… ти зовсім інша.

Ти так плакала за тим хлопчиком… А він і досі не говорить зі мною. Каже: «Ріо вигнала моє Оленя з дому, а мені розбила серце». Ну що він знає про розбиті серця?..

Так. Якщо ти, Ольго, тут, значить, я помилилася. Річ не тільки в цьому проклятому будинку, але й у чомусь іншому. Але мені вже важко звести докупи свої думки. Вони втікають, розпливаються, покидають мою стару голову. Щось мушу тобі важливе сказати, якщо ти тут…

Ти пам’ятаєш, хто збудував цей дім? Пан Войницький. З нього і почалася ця історія. Ще в позаминулому сторіччі. Я дослідила її, бо кому ж і досліджувати, як не історикові. Тим паче історикові, якому більш нічим зайнятися. Отже, оселившись у селі, пан не облишив своїх звичок. Сказано ж, вовк линяє, та натури не міняє. Їздив на бали, на які його запрошували багаті вдовиці та престарілі вельможні дівки із сусідніх маєтків, грав у карти і не церемонився з селянами. А в будинку влаштовував бучні оргії.

Якось на Зелені свята у місцевого кушніра пропала донька Уляна. Убиті горем батьки, які вже готувалися до весіля своєї одиначки, аж через тиждень дізналися, що вона в будинку Войницького. Він не думав на ній одружуватися, але й відпускати не збирався. Тримав як наложницю. Мати в горі прокляла пана до сьомого коліна. Материнське прокляття найстрашніше. Якби ж вона відала, кого проклинає…

Десь перед Різдвом знайшли пана Войницького задушеним у власній постелі. У селі подейкували, що так з ним поквитався Улянчин хлопець. Але звинуватили Уляну. Вона й не відмовлялася. Весь час, поки суд тривав, сиділа і ні пари з вуст. Обстригли її, закували в кандали і відправили на каторгу. Пішла вона туди не сама — понесла під серцем дитину. Від лютого ворога свого.

Повернулася Уляна в село років через сорок. Привезла з собою внучку, Ликерку. Про доньку сказала тільки, що була й нема. Ликера мала років чотирнадцять за плечима та місяців шість спереду… В селі зразу помітили і ще одне: з головою у дівчини щось не зовсім гаразд. Чи то вона від якогось горя звихнулася, чи зроду така була. Від мовчазної Уляни всі запитання відскакували, як горох від стіни. А Ликерка зовсім людей цуралася.

Ніхто з родичів не прийняв нещасну каторжанку. У нещасті, як відомо, немає ні брата, ні свата. Оселилася вона з внучкою у розвалюсі, самотня господиня якої давно переселилася на цвинтар. Сяк-так позалатувала діри, побілила стіни. Там і народила Ликера свою Ганю. І саме Гані суджено було прибрати до рук дім свого, хай законом не встановленого, але ж прадіда — пана Войницького. Його норовлива кров, що грала в її жилах, і люта ненависть до самого пана Войницького й таких, як він, злилися з червоним бедламом того часу і витворили у Ганчиній натурі справжню гримучу суміш. Коли почалися жовтневі події, шістнадцятирічна Ганка-вуркаганка, як її прозивали в селі, не за літами розвинена, горласта і безшабашна, одягла бушлата і з гуртом таких же пролетаріїв кинулася у вир революції.

На всю волость тоді залишився тільки маєток Войницького. Ганка не дала його спалити, з маузером у руці довела, що він по праву належить їй, бо її предки боролися проти панського гніту, убили самого пана і навіть відбули багаторічну каторгу. А що дім був не вельми розкішний і зовсім не