Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

— Дівчино, що з вами? Вам погано? Я зараз викличу лікаря.

Вона махнула рукою черговому, мовляв, усе нормально, і вийшла на вулицю. Опинившись на подвір’ї, кинулася до тролейбуса, ящіркою просковзнула між дверима, що вже зачинялися, проїхала одну зупинку, вистрибнула, пересіла на маршрутку, через два квартали — на іншу. Вийшла на безлюдній околиці міста, протилежній від тієї, на якій жила. Перебігла трасу і пішла польовою стежкою у напрямку приміського села.

Старий ворон повільно розплющив ліве око. Правого у нього не було вже років десять. Це не заважало йому залишатися вожаком зграї аж до цьогорічної зими. Від водохрещенських морозів життя його пішло не так. Січень видався особливо холодним і голодним. І ворон втратив свою трьохсотлітню обережність. Вгледівши, як двоногий жбурнув чотириногому кістку, що нестерпно пахла м’ясом, він блискавично злетів з осокора на подвір’я і схопив її. Перед самісінькою роззявленою пащею пса. Ворон тоді вийшов переможцем із кривавого поєдинку. Та роздерте аж до жовтого сухожилля крило заживало довго. Він уже не міг літати так далеко і довго, як раніш. І зграя покинула його.

Цього ранку ворон сидів самотньо на сухому вершечку такого ж старого, як сам, дуба, прислухався до шарудіння поля і думав про те, як переживе наступну зиму. Раптом його єдине око вгледіло якусь дивну істоту. Вона лежала посеред дозріваючого жита, скрутившись клубком, як лисиця. Але це була не лисиця. Людина. Жінка. Старий ворон знав, що двоногі — найхитріші істоти на землі. До них не можна наближатися, їх не можна підпускати до себе. Але він ще ніколи не бачив, щоб людина отак от лежала посеред зарошеного житнього поля. Спить вона чи… Йому було цікаво. В ньому прокинувся давній азарт. Він тричі пролетів над людиною і приземлився. Принюхався. Нюх не передав його мозку сподіваної інформації. Але ворон подумав, що не варто дуже покладатися на притуплений за три століття нюх. Він став колами ходити навколо людини. Зробить одне коло, каркне біля чорнявої голови, подивиться, чи не ворухнулася вона, і робить наступне.

Віола спала. І водночас розуміла, що бачить не сон. Вона лежить у центрі білого кола. Це велетенський екран, розташований по всьому периметру неба, над горизонтом. На ньому один за одним, зліва направо, спалахують кінокадри. Вона все це вже бачила. Але не може заплющити очей. Хтось вперто повертає її по колу, за годинниковою стрілкою, клацає невидимою кнопкою і перемикає картинки. І вона дивиться, дивиться, дивиться…

Кар-р-р-р…

— Хто ходив колядувати? Вийдіть і станьте перед класом! І не думайте приховати. У мене є список. У ньому — всі!

Голос у Ріо — наче крига. Здається, він ось-ось трісне. Біля дошки вишикувалася шеренга колядників. У центрі — Андрій. У білій сорочечці і чорному святковому костюмі — Різдвяні свята ще не закінчилися. Віола підводиться, підходить до штрафної шеренги і стає поруч з Андрієм. Він усміхається до неї. Ріо полотніє. Припадаючи на праву ногу, підбігає до Віоли, бере її за плечі і силоміць садить за парту. Але Віола знову встає і йде до однокласників, до Андрія. Ріо хапає її за коси і повертає на місце, притискає руками до парти.

— Пар-р-ршивка! — шипить Ріо. — Ти ж не ходила з цими затурканими набожниками, ти весь той вечір вдома просиділа. Я сама за тобою пильнувала. Це ти мені назло. Зганьбити мене хочеш? Хочеш, щоб мене з роботи звільнили?! Ну зачекай. Вдома я з тобою не так поговор-р-рю…

Ріна Олександрівна… Рі.О. Ріо… Ріо-де-Жабейро… Кривенька качечка… Директорка школи… Бабуся…

Кар-р-р-р…

Ляпас у мами важкий. Але Віола плаче не через біль. Вона не розуміє, чим завинила. Мама, як завжди, напідпитку, намагається пояснити:

— Ти думаєш, мені того шматка сала чи яблук шкода? Мене бісить, що ти така дурепа. Повірила якимось зайдам, ніби вони погорільці. А вони — не погорільці, а по горілці. Ха-ха-ха… Не вір нікому. Не вір ніколи! Не вір нізащо. Чуєш? Не вір-р-р!..

Кар-р-р-р…

— П’яниця, п’яниця, пропила штани та й чваниться…

Хлопчаки кидають в маму грудками землі. Одна з них влучає їй у груди. Мама підводить голову і повертається до переслідувачів. Очі не каламутні, як зазвичай після випивки. Вони — як дві криваві ранки, як дві пекучі жаринки. Хлопці вклякають на місці, тоді злякано задкують і біжать з пагорба. Мама заходить у дім. Падає на ліжко і кричить, кричить, кричить…

Кар-р-р-р…

— Ти що ховаєш під ковдрою? Цуценя? А хіба ти не знаєш, що я заборонив приносити в інтернат псів, котів, черепах, голубів і всіляку іншу бродячу фауну? Через тебе і під час канікулів спокою немає. Як ти мені набридла! Зар-р-раза…