Дожити до весни - Надія Павлівна Гуменюк

ж старолісівська невістка, перебралася до цих країв п’ятнадцять років тому, сільським головою лише третій рік. Реєстраційні книги зі списками селян, мабуть, зберігаються в архіві, бо колись Гайове мало свою сільраду, а як її ліквідували, то документи забрали до району. Тільки навіщо це треба приїжджій пані? Вона глянула на Анабель так само підозріло, як щойно глипала баба Явдоха.

– Якось дивно. У селі ж усі все знають один про одного, кожна людина як на долоні. А тут чоловік зник і з кінцями. Покинута хата, занедбана земля, забуте подвір’я… – зітхнула Анабель. – Хіба так буває?

– Буває, що й курка співає. Тут такого надивишся… Почекаєте на мене в машині.

Водійка різко пригальмувала помаранчевого «япончика» біля школи й спритно та граційно, як для свого великого тіла, справді, наче розкішна кицька, вистрибнула з позашляховика. За мить її постать уже промайнула за шкільним вікном. Голова сільської начальниці репалася від щоденних клопотів, і що їй було до якогось там чоловіка з ганджем, який зник невідь-коли. Зате її супутницю він дуже цікавив. І навіть якби не цей випадковий вихід на майстрів, Анабель все одно побувала б у Гайовому. Мусила побувати.

3

У самотності багато відтінків. Бувало, що вона зненацька підкрадалася до Анабель посеред гамірного велелюддя, у веселій компанії колег або знайомих. Тоді почувалася блідо-бузковою айстрою, сумною та прохолодною, висмикнутою з клумби та загорнутою у звуконепроникну плівку. Щемке безсоння біля неприм’ятої подушки, покладеної на ліжку поруч просто так, аби лежала, зазвичай забарвлювалося в колір нічної печалі – темно-синій із волошковим полиском. Коли ж наприкінці літа вона залишилася сама-самісінька, направду наодинці зі світом, самотність її стала білою, як сніг – ні кольорів, ні відтінків, ні запаху, тільки холод, безмежний холод, що пробирав аж до кісток. З такою і приїхала до села.

А спогади скрізь однакові. Куди голова – туди й спогади. Намагалася зібрати їх докупи, як дрібно порваний рукопис біографії – клаптик до клаптика, рядок до рядка, літера до літери, крапочка до крапочки. Розшматовані часточки не завжди накладалися по лініях розриву, доводилося перекладати їх заново, знову й знову припасовувати та перепасовувати. Але вона має скласти все, щоб прочитати. Повинна прочитати, щоб відтак зрозуміти щось дуже-дуже важливе – для себе та про себе. Мусить закінчити цю реставрацію рукопису до весни. А тоді зробить те, задля чого приїхала.

Мама й тато. Вона ніколи їх не бачила, зате чула – вони розмовляли з нею ще задовго до її народження. Їй здається, що вона й досі не забула тембри й інтонації їхніх голосів. Якби зізналася в цьому комусь, засміяли б: ти при своєму розумі, жінко? Яка дородова пам’ять? Немає такої! А вона навіть те, як тато вибирав їй ім’я, звідкись знає. Він хотів, щоб воно було не просто гарне, а особливе. Вибрав Анабель – «Та, що випромінює світло». Казав, у цього імені давнє французьке походження, а тотемний знак – чорниця, ягода Волині. Отаке поєднання. До того ж власниці імені Анабель вирізняються неймовірною пам’яттю. Мабуть, йому дуже-дуже важило, щоб вона пам’ятала – тих, хто дав їй життя, і тих, хто любив її в цьому житті.

Лука. Він називав її Анною. Це скорочено від Анабель – простіше та звичніше для сільського вуха. Лиш іноді, аби підкреслити, що розмова дуже серйозна, звав свою улюбленицю Анною Ярославною, як київську княжну та французьку королеву. Для ньоговона була справді Тією, що випромінює світло. Щоранку Лука готував своїй малій пестунці сніданок і стояв над нею, поки вона не з’їдала все до крихти. Анабель не завжди хотілося снідати, могла перебитися якоюсь лагодзінкою, проте Лука пильно стежив за тим, щоб «не світила ребрами» й добре росла.

Після сніданку він садив її на ровер (ще й маленьке сідельце на рамі поперед себе припасував) і віз до школи – два кілометри від хутора до села та ще кілометр сільськими вулицями. Із настанням зими змінював ровер на санчата – тоді ставав її коником, який весело ігогокав на снігу. Траплялося, що навесні або восени старенький ровер виходив з ладу й вони йшли пішки – через поле, яке то синіло дрібним цвітом льону, то половіло колоссям, то сторожко щетинилося колючою стернею. З Лукою їй завжди було добре – він умів ставати дитиною і розумів свою Анну як ніхто, навіть коли вона вчинила якийсь несподіваний дітвацький вибрик.

У третьому класі її прийняли в піонери. Зазвичай приймали в день чергової річниці жовтневої революції. Вчителька сказала, що це найбільше свято. «Більше навіть за Великдень і Різдво?» – здивовано перепитала Анна. «Немає таких свят! То все старі забобони», – гостро відповіла вчителька. Анна прийшла додому, а там Лука хату білить.

«Сьогодні ж свято! – вигукнула вона. – А на свято нічого не можна робити».

«Завтра Дмитра, наш храмовий празник, – усміхнувся Лука. – А сьогодні… Сьогодні просто середа». Він махнув рукою і продовжив роботу, але з його вигляду Анна зрозуміла, що Лука думає інакше, ніж її вчителька, а йому вона вірила більше. Отже, жовтнева революція – ніяке не свято.

Лука не нав’язував своєї думки, не налаштовував Анабель проти того, що говорили у школі, хоч сам багато чого не сприймав. Він страшенно боявся за неї. Тому просто вчив усьому, що вмів і в що вірив сам. Учив тихо й терпляче. Вона ходила на піонерські лінійки, але з нетерпінням чекала на Різдво, виступала на шкільних вечорах, приурочених до жовтневої річниці й травневих свят, але обов’язково читала на ніч «Отченаш», промовляла разом із класом піонерські речівки, а вдома колядувала та