Зібрання творів - Амброз Бірс
Тепер, після виграної баталії, розсудливість вимагала відступити на вихідні позиції. Гай-гай, він, як і багато могутніх завойовників, як і наймогутніший з них10,
Ніяк не міг жагу пекучу вгамувать,
Що все вела його вперед, на прю, до бою,
Не знав він, що даремно Долю спокушать –
Це загасити зірку щастя над собою.
Чимчикуючи від струмка, хлопчик зненацька наткнувся на незнаного, дуже грізного ворога: на стежці стовпчиком сидів, нащуливши вуха й підібравши передні лапки, кролик. Перелякано скрикнувши, хлопчина крутнувся й дременув світ за очі. Нерозбірливо гукав маму, плакав, спотикався на бігу; ожина безжально дряпала ніжну шкіру, гучно калатало зо страху серце.
Задиханий, осліплий від сліз – загублений у лісі! Понад годину блукало хлоп’я по густому сплутаному підліску, а тоді втома змусила його прилягти у западині між двох каменюк, за кілька ярдів від потічка. Тут малюк, досі стискаючи в руках меча – тепер уже не зброю, а вірного товариша – хлипав, поки заснув. Над його головою весело щебетали лісові птахи; помахуючи розкішними хвостами й стрибаючи з дерева на дерево, байдуже цокотіли білочки; звідкись здалеку долинув дивний приглушений тріск, немовби куріпки лопотали-барабанили крильми на честь перемоги природи над сином її давніх поневольників. А на невеликій плантації, де стривожені білошкірі й чорношкірі люди поспіхом обшукували поля й живоплоти, розривалося з туги за пропалим сином материнське серце.
Минуло кілька годин, хлопчик прокинувся й схопився на ноги. Ручки і ніжки геть заклякли від холоду, у серці загніздився страх перед темрявою. Та він відпочив і вже не плакав. Спонукуваний якимсь сліпим інстинктом, він продерся крізь хащі й вийшов на вільніший простір – праворуч протікав струмок, ліворуч простягався пологий пагорб, де-не-де порослий деревами; а над усім згущувався присмерк. Прозорий примарний туман стелився по воді. Це лякало й відстрашувало малого заблукальця; замість перейти на той берег, звідкіля прийшов, він обернувся й попрямував до темного лісу. І раптом побачив перед собою щось дивне й рухоме. Це могла бути якась велика тварина. Собака, свиня – важко сказати; може, й ведмідь. Хлопчик бачив ведмедів на малюнках; не знаючи нічого поганого про цих звірів, він навіть був не проти зустрітися з тою кудлатою істотою. Але щось в обрисах і рухах невідомого створіння – якась особлива незграбність – підказало, що це не ведмідь, і страх узяв гору над цікавістю. Малюк завмер. Створіння наближалось, він сміливішав. Добре, що воно не має отих довгих страшних кролячих вух. У незграбній важкій ході чіпкий дитячий розум підсвідомо впізнавав щось невловимо знайоме. Воно ще не наблизилося настільки, щоб знати напевне, хто це, а хлопчик уже бачив, що за цією істотою сунуть подібні до неї. Ліворуч і праворуч – всюди були вони, все навкруги ворушилося, всі просувалися до струмка.
То були люди. Декотрі рачкували. Декотрі повзли на животах, тягнучи за собою нерухомі ноги. Декотрі човгали на колінах, погойдуючи безвільними руками. Декотрі силкувалися звестися на ноги, але тут же падали ниць. Неприродним, ні на що не схожим був цей рух. Фут за футом. В тому самому напрямку. Поодинці, парами, гуртами вони виринали з мороку. Дехто приставав – його помалу минали – і далі плазував уперед. Десятками й сотнями повзли ці люди; ними кишіло все навкруги, куди тільки можна було кинути оком у дедалі густішому сутінку; а чорний ліс позаду, здавалося, служив невичерпним їх джерелом. Немов сама земля повзла до струмка. Подекуди дехто з тих, що спинилися, зоставався лежати без руху. То був уже мрець. Дехто, спинившись, якось дивно вимахував руками, здіймав їх до неба й опускав, хапаючись за голову, наче в гуртовій палкій молитві.
Отак виглядала б ця картина в очах дорослого, але далеко не все з неї доходило до розуму шестилітньої дитини: люди та й люди, тільки чомусь повзають, як немовлята, і зовсім не страшні, хоч і чудернацько зодягнені. Хлопчик вільно походжав поміж них і з дитячою цікавістю заглядав у обличчя. Бліді, білі обличчя, на багатьох – червоні ляпки та патьоки. Розцяцьковані лиця, безглузді, гротескні рухи та пози – це нагадало йому клоуна в цирку минулого літа. Малюк зареготав. А вони повзли і повзли, ці понівечені, скривавлені люди, несвідомі, як і він, трагедійного контрасту між його реготом і їхньою смертельною похмурістю. Для нього ж це був усього-на-всього веселий спектакль. Раніше так повзали рачки татові негри-раби, щоб забавити синка, і той їздив на них верхи, уявляючи себе на коні.
Малий пустун підкрався ззаду до одного з повзунів і спритно осідлав його. Повзун упав на груди, важко звівся на руки, люто трутив збиточника на землю, як необ’їжджений лошак скидає вершника-невдаху, і повернув до нього лице без нижньої щелепи. Від верхніх зубів до горла зяяла велика червона діра, облямована кривавим клоччям із м’яса й потрощених кісток. Неприродно випнутий ніс, брак підборіддя, круглі з гніву очі – через те чоловік скидався на великого хижого птаха, обагреного на грудях і горлі кров’ю своєї жертви. Чоловік став навколішки, дитина зірвалася на ноги. Поранений погрозив кулаком; хлопчик, нарешті по-справжньому настрашений, прожогом кинувся до найближчого дерева і сховався за стовбуром. Тепер йому було не до сміху. А юрма неоковирних сновид повільно й мозольно, як ройовище великих чорних жуків, волочилася схилом додолу. Беззвучно, у глибокій мертвій тиші.
Замість смеркати, на примарному узліссі розвиднялося. Крізь смугу дерев за потічком просвічувало дивне червоне світло з чорним мереживом стовбурів та гілля проти нього. Воно вихопило із сутінку тіла поранених і припасувало кожному потворну тінь, яка тепер карикатурно мавпувала всі рухи на
