Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз

— Зрозуміло. Отож, Зухро, зараз ти хочеш замінити батька?

— Ні.

Зухра дивилася повз мене, й складалося враження, наче вона боїться прохопитися зайвим словом.

— Завдяки твоїм молитвам, я став чоловіком, — сказав я, цілуючи її міцну руку. — Поїдьмо разом до Каїра.

— Хай благословить тебе Аллах і пошле тобі свою благодать, — відповіла вона, дивлячись на мене з ніжністю. — Я не покину цей дім. У ньому минуло все моє життя.

Старий дім з облупленими стінами, підбитими вітром, просякнутими бризками морських хвиль. Уздовж берега тяглися купи викинутої на суходіл риби, і її дух заполонив увесь будинок.

— Але як ти житимеш тут сама самотою?

— Зі мною творець дня і ночі!

У передпокої озвався знов дзвоник, і Зухра побігла відчиняти. Маріанна неабияк здивувалася, завбачивши гостю.

— Зухра?! Це неймовірно!

Дівчина поцілувала їй руку, геть зашарівшись від радісного збудження.

— Як чудово! Я рада тебе бачити, нехай Аллах буде милосердним до твого батька! Ти, певно, вже одружилася, Зухро?

— Ще ні!

— Та невже!

Маріанна розсміялася і сказала, обернувшись до мене всім тілом:

— У Зухри дуже гарний батько, пане Аміре.

Вони вдвох пішли до внутрішніх кімнат, залишивши мене самого. У мені прокидалися ніжні батьківські почуття.

Ввечері ми втрьох — я, Талаба й наша господиня — зібрались у вітальні.

— Нарешті я зможу відпочити, — мовила Маріанна. — Зухра працюватиме в мене, — пояснила вона по хвилині.

Я знітився, мене охопило якесь дивне почуття радості й разом з тим досада.

— Вона буде служницею? — спитав я.

— Звичайно. Що тут такого? Хоч би там що, а робота пристойна.

— Але…

— Вдома вона копирсалася в землі. Гадаєш, та робота більше пасує для дівчини?

— Але ж вона до неї звикла.

Маріанна довго дивилася на мене, потім мовила:

— Вона втекла!

— Втекла?!

— А я думав, вона поміщиця! — поглузував Талаба-бек.

— Справа в тому, що дід задумав віддати її за такого ж, як сам, старигана, щоб доглядала… Ну, вона й утекла…

— Справді, таке трапляється не часто. — Мені стало прикро. — Серйозна справа. Селюки не дадуть їй спокою.

Талаба-бек теж не на жарт стривоживсь:

— А, бува, справді, довідаються, що вона тут?..

— Може статись. Але чому це хвилює тебе? — обернулась до нього Маріанна.

— А ти хіба не боїшся?

— Я вже не маленька. До того ж не зробила нічого лихого — тільки дала притулок бідолашній дівчині, знайшла для неї добру роботу… Пан Амір теж подбає про неї, — докинула вона по хвилі.

Поки в моєму тілі тече кров, я ні на крок не відступлю від свого обов’язку, навіть якби спробували примусити мене до цього силою.

Маріанна навчала, що та як слід робити, а Зухра все миттю схоплювала.

— Чудова дівчина, пане Аміре, — радісно проказала Маріанна, — розумна, спритна, все розуміє з першого слова. Мені страшенно пощастило.

Іншого разу вона почала зі мною радитися:

— Як, на твою думку, їй вистачить п’яти гіней платні, не рахуючи їжі й одягу?

Я ствердно кивнув головою.

— Тільки не одягай її занадто яскраво.

— Хочеш, щоб і далі ходила, як селючка?

— Ні, рідненька, проте вона така красуня, зважай на це…

— Я ж не сліпа, пане Аміре, дівчинка справді гарненька.

Невдовзі Зухра вешталася будинком у новій доладній сукні, яка підкреслювала її форми, раніше приховувані широкою і довгою до п’ят чорною джалабією. Своє пишне волосся дівчина ретельно розчесала на проділ і заплела в дві товсті коси.

Талаба Марзук довго слідкував за нею хижим поглядом, а коли вона вийшла, нахилився до мене і стиха мовив:

— Не я буду, якщо наступного року її не побачать у казино «Жанфуаз» чи в Монте-Карло.

— На все воля Божа.

Коли дівчина знову ввійшла, Талаба-бек грайливо спитав у неї:

— У тебе, певно, в жилах тече трохи європейської крові?

Зухра вражено сіпнулась і запитливо подивилася на мене. Я бачив, що вона не полюбляє колишнього багатія.

— Він пожартував, Зухро. Думаю, хотів тебе похвалити. — Я всміхнувся: — Я ж бо теж один з твоїх прихильників.

Дівчина зраділа.

Коли Зухра закінчувала поратися по господарству, Маріанна щоразу кликала її посидіти з нами разом у вітальні. Зухра слухняно сідала дещо оддалік від нас — під ширмою і починала уважно прислухатися. Поволі я почав прилучати її до наших бесід.

Того вечора вона нарешті переповіла нам свою історію, яку ми загалом знали й раніше.

— Мене хотів заарканити сестрин чоловік, — сказала вона. — Але для чого це мені — я сама давала собі раду.

— Хіба тобі було не важко, Зухро?

— Та ні, я, слава Аллахові, здорова. Ще жоден чоловік не спромігся перебороти мене в роботі — ні в полі, ні на базарі.

— Але ж чоловіки не лише торгують чи орють ниву, — засміявся Талаба Марзук.

— Я можу робити будь-яку чоловічу роботу, якщо треба, — впевнено відповіла дівчина.

Я вірив кожному її слову.

— Зухра не маленька, — відізвалася Маріанна. — Вона часто супроводжувала свого батька в місто.

— Я дуже любила татка, — гірко зітхнула Зухра. — Ось дід мій, той лише думає, як би мене використати для свого гаманця.

Однак Талаба Марзук не збирався складати зброю, він підшукував ще один аргумент:

— Якщо вже ти все вмієш робити