Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз
— Пане Аміре, — почала Маріанна, — ти, звичайно, маєш якийсь капітал.
— Ти що, збираєшся щось розпочати? — обережно спитав я.
— Ні, однак ти в такому віці, та і я теж, коли людині загрожують усілякі хвороби та злигодні.
— Я прожив життя чесно й збираюся спокійно вмерти, — ще не оговтався я від здивування.
— Наскільки я пам’ятаю, ти ніколи не був вітрогоном…
— У тебе пам’ять нівроку, — засміявся я, — сподіваюся, мої гроші проживуть довше від мене самого.
Маріанна махнула зневажливо рукою.
— Цього разу лікар дуже підбадьорив мене, — мовила вона.
— Це чудово, коли не треба хвилюватися.
— Ми повинні добряче погуляти новорічної ночі.
— Якщо, звичайно, нам це дозволить зробити здоров’я.
— О, ці новорічні свята… — замріяно проказала Маріанна, хитаючи головою.
Схвильований спогадами далеких днів, що раптово заполонили мене, я вигукнув:
— Які вельможі ходили за тобою!
— Я кохала лише раз, — відказала вона, кивнувши пальцем на портрет капітана. — А вбив його студент, один з тих, які мешкають у мене й зараз! Авжеж, це був пансіонат для панів! — проказала з погордою Маріанна. — В мене працювали кухар з помічником, офіціанти, праля, служки. А зараз лише час від часу навідується праля!
— Багато законних городян сьогодні заздрять тобі.
— Хіба це справедливо, пане Аміре?
— Принаймні цілком природно, пані.
Маріанна розсміялася.
***Я глибоко сидів у великому кріслі, випроставши ноги на подушку, і читав у Корані суру «Ар-Рахман», улюблену мною ще з часів Аль-Азхара. За вікном шуміла злива, дощові струмені стікали залізними східцями будинку навпроти.
В домі панував спокій, коли десь унизу почулися голоси. Я відірвавсь од книги й прислухався. Вирізнявся голос Маріанни, котра палко когось вітала. Таким тоном вона могла звертатися лише до щирого друга. Чувся сміх. Я виразно чув хриплуватий чоловічий голос. Хто б це міг бути? Гість чи новий мешканець? Надворі ще був Божий день, однак дощ лив мов з відра, і від свинцевих хмар у кімнаті панував морок. Я натис кнопку настільної лампи, одночасно зі спалахом блискавки, що сяйнула сліпучою ниткою, вдарив грім.
***Він був низький, опасистий, із товстими, рум’яними, мов полуниці, щоками, синьоокий, на вигляд аристократ, дарма що смаглявий.
Маріанна познайомила нас пізніше ввечері, коли ми сиділи у вітальні.
— Талаба-бек Марзук, колишній заступник міністра вакуфів, — мовила вона. — Він з відомої аристократичної родини. — Для мене це було зайвим, бо я знав його давно.
Талаба-бек свого часу належав до однієї з придворних партій і тому був, звісно, ворогом партії Вафд. Я також згадав, що з рік тому майже все його майно конфісковано.
Маріанна почувалася чудово, старанно підкреслюючи свою давню дружбу з Талаба-беком. Я цілком розумів її ентузіазм, викликаний спогадами про юність, про кохання.
— Колись я читав усі твої статті, — зауважив гість.
Я посміхнувся.
— Твої слова завжди дихали такою міццю, особливо коли ти ставав на захист свого героя! — вів далі він, сміючись на повні груди.
— Талаба-бек — учень єзуїтів, — звернулася до мене Маріанна. — Зараз ми з ним послухаємо європейську музику, а тебе залишимо на самоті. Він тут житиме. Ти знаєш, у нього було тисяча феданів[1] землі. Він не знав грошам ліку!
— Цей час минув, — зітхнув Талаба-бек.
— А де ваша дочка, шановний?
— У Кувейті зі своїм чоловіком-будівельником.
Я знав, що його майно було конфісковано через спробу вивезти капітал, але він не хотів цього визнати.
— Я втратив маєток випадково, — сказав він.
— Ти не добивався розслідування?
— Немає сенсу, — роздратовано відказав колишній багатій, — їм були потрібні мої гроші.
Маріанна уважно поглянула на нього.
— Ти став зовсім іншим, Талаба-беку, — мовила вона.
Гість посміхнувсь маленьким ротом, що ховався серед товстих щік.
— Я ледь не врізав був дуба через кров’яний тиск, — відповів він і тут-таки схаменувся. — Але пити можу. Звичайно, в міру.
***Під час сніданку нас було за столом лише двоє. Ми неквапом розмовляли. Спогади швидко навели між нами місток довіри. Нас поріднював дух спільного покоління, спонукаючи забувати давні чвари.
— А чи знаєш ти, яка причина всіх наших бід? — зненацька спитав Талаба-бек.
— Про які біди ти кажеш? — не зрозумів я.
— Ах ти, старий лисе! Невже не здогадуєшся, що я маю на увазі?
— Зі мною не траплялося нічого лихого.
Він здивовано звів брови.
— Ти втратив колишню популярність, як я — свої гроші.
— Слухай, ти повинен пам’ятати, що я вийшов з партії Вафд та з інших партій після четвертого лютого[2].
— Хай буде по-твоєму… Але ж яка втрата для честі й принципів нашого покоління…
— Ну і яка твоя думка? — спитав я, лаштуючись покінчити з цією розмовою.
— Я вважаю, що в усіх напастях, які випали на нашу долю, винна лише одна людина, зараз практично всіма забута.
— Хто це?
— Саад Заглул!
Я так і вибухнув сміхом, а він почав палко обстоювати свою думку.
— Коли вирішив розбурхати простий люд, він почав паплюжити короля, посіяв у ріллю погане насіння, яке стало гнатися вгору, розростатись,