Невеличка драма - Валер'ян Петрович Підмогильний
Вона стояла горда, схвильована й говорила, рубаючи кожне слово. Глибока образа бриніла в її голосі — може, якраз тому, що Льова своєю щирою порадою торкнувся бажання, що нишком мучило її, розкрив таємницю немудрої мрії, що може прибирати в дівочій уяві найхимерніших форм.
— Яка вона прекрасна, — захоплено думав Льова.
Через марність свого чуття до дівчини він фатально почав зазнавати втіхи від приниження. А що його постійне зринання з соробкопівського небуття в ту хвилину, коли Марта лишалась самотня, її не могло не дратувати, то й крику та гдирання в їх розмовах, отже, й таємної радості для хлопця було досить. Отак Льова робився добровільним козлом відпущення для Мартиного чорного настрою, послужливою метою для проявів її гніву. Кілька разів траплялося, що дівчина й справді його вигонила; тоді Льова йшов сповнений гнітущої насолоди від цілковитого знищення свого «я», від болісної образи, що нею жив якийсь час на самоті, потім починав знову тужити за дівчиною й знову з'являвся до неї в потрібну хвилину.
Марта, зненацька заспокоївшись, стомлено сіла й запитала:
— Та в кого ж, зрештою, закохатись?
Льові й на одну навіть мить не спало на думку, що — закохайтесь у мене. Але він ураз пожвавішав.
— О, Марто, нащо ви так кажете?… Ви мали… багато нагод…
— Чекайте! Всі нагоди були нікчемні. Студентів я виключаю, бо кінчила вже профшколу. Ці хлопці так, між наукою, хотять до речі десь там здобути й дівчину. Це для них своєрідна, дуже приємна розвага, а головне — це закінчити школу. Це цілком законно, — засміялась вона, — але й я їх теж цілком законно виключаю. Письменники шукають заразом і матеріалу — це щонайменше гидко. Господарники надто бундючні, молоді інженери надто захоплені своїм фахом, планами, заводами… Бухгалтери, вчителі, адміністратори — все це не те, не те… Бо мені хочеться, — сказала вона в підступі нудьги, — закохатись безтямно, так, як у романах колись писали… Я хочу так, як у романі!
Льова кивнув головою.
— Але й він мусить закохатись так само, — суворо додала вона. — Він мусить усе забути, покинути працю, знайомих, обов'язки, все, все! Забути все, почати щось нове, неповторне,…
— Марто, як ви чудово говорите!..
Очі в Льови сяяли, він схилився, так ніби мав ось-ось упасти перед дівчиною навколішки.
— Повинна бути казка, — гарячково вела вона. — Розкривається завіса, і таке м'яке, м'яке світло… Виростають гаї, в них затишок, пухка трава… І тут річка. Ввечері річка тиха, здається, підеш по ній… А входиш все глибше, глибше, вода підіймається, стаєш легка, скидаєш із себе всю вагу й пливеш… Ах, Льово, приведіть мені невідомого лицаря!
— Але… як я довідаюсь, хто от… хто присилає вам квіти?…
— Хіба обов'язково того самого?… — задумливо промовила Марта.
Льова мовчки закурив і глибоко замислився, пальцями лівої руки нервово шарпаючи кінчики бурців. Ці бурці, дарма що ріденькі, на тлі голених облич сучасності зразу вирізняли хлопця, давали йому оригінальне й примітне лице. В них було щось старосвітське, щось від минулих часів, коли рослинність на чоловічому обличчі вважалась за ознаку мужності, а коса становила неодмінну прикмету жіночої краси. А тепер, коли ножиці й бритва змінили лице людськості, бурці можуть викликати тільки здивування. Але Льова завів бурці на смак колишньої своєї дружини, а потім вони вже механічно в нього залишились, хоч, прикрашений ними, він нагадував не так лева, як пуделя.
Мовчанку урвала дівчина.
— Я вам, здається, дурниць наплела, — холодно сказала вона. — Ідіть додому.
— Я можу вас, Марто, познайомити… з одним своїм знайомим…
— Навіщо?… Вибачте, Льово, я трохи ляжу, дуже стомилась… Що ж то за знайомий? — спитала вона, вмостившись на ліжкові.
— Це… один лікар.
— Що за дивак! Та від лікарів же аптекою тхне? І потім він почне мене лікувати.
— Це такий лікар, що… нікого не лікує.
— Який же він лікар?
— Учений, тобто професор, — пояснював Льова. — Ні, ні, він дуже молодий… Такий, як… я, — додав він, червоніючи. — Я забув, яка в нього спеціальність… але він не лікує.
Дівчина мовчала, заплющивши очі.
— Ми познайомились з ним на фронті, в Червоній Армії, — провадив Льова. — Отам йому довелося хоч-не-хоч лікувати… а я був у нього за фельдшера…
— У вас спеціальності одна від одної краща! Ковбаси, фельдшер… Добре, хоч не ветеринарний!
— Не можна судити людину по спеціальності! — болісно скрикнув Льова і, засоромившись свого пориву, тихо додав: — Марто, я казав вам, ви знаєте, що не те важить у людині, що вона робить… Це варварський погляд, — сказав він і знову злякався. — Пробачте, я хотів… сказати… що це помилково так дивитись на людину. Ви може образились, Марто, що я так говорю?
— Ні, ні, — мляво відповіла дівчина, — кажіть, Льово, я вас охоче слухаю.
Льова радісно ворухнувся.
— Ах, Марто, я можу багато сказати! Я не вважаю себе за розумного чи освіченого… навпаки, я от мало, дуже мало читаю, і мені іноді боляче робиться, що я такий неук… Але я іноді думаю, що не в науці справа… Це зухвала думка, але я іноді думаю так… Я дуже багато думаю, Марто, це може смішно! Але кожен живе так, як може, — це сказав великий мудрець, глибше сказати не можна. Коли зрозуміти це, тоді все зрозумієш… Кожен живе так, як може — як це правильно, Марто! І ви, і я теж, і ваші сусіди, і всі люди живуть так, як можуть… Інакше вони жити не можуть…
— Що ж робити? — спитала дівчина. — Якось сумно у вас виходить, ніби свого життя не можна змінити. Це ви погано надумали! Ні, вашу теорію треба викинути, на неї ніхто не пристане.
— І хай! — палко підхопив Льова. — А все-таки всі жили й житимуть так, як можуть… І нічого, Марто, в цьому нема сумного… Можливості кожного величезні… Великі люди, — це ті, що використали свої можливості…
— Отже, кожен може бути великим! — засміялась Марта.
— Кожен, Марто! Хіба ви не почуваєте хвилинами, що здатні на
