Невеличка драма - Валер'ян Петрович Підмогильний
Тепер вона зв'язувала ці три букети одною безпосередньою ниткою, робила незаперечний висновок, що одна рука їх до неї скерувала. Острах узяв її тоді, так немов хтось давно вже за нею стежить, весь час стоячи за її спиною й непомітно пантруючи кожного її руху. Чого він хоче і хто він такий? Їй уявилась велика сувора постать, що тихо ступає в її сліди й несе в собі страшні несвітські бажання, — може, й зараз бродить десь коло будинку, чекаючи її появи?
Вона здригнула й хутко роздяглася.
Розпаливши в грубі, Марта під діянням тепла ще глибше поглинула в уяву. З якихось порізнених уривків, що послужливо спливали їй у пам'яті, уривків, до різного часу навіть належних, вона пристрасно зшивала прудкою голкою бажаний образ. Плутаючи з дійсністю власні мрії, ніби явно снячи, ліпила дівчина чоловічу постать, відчувала її близьку присутність і невимовлені слова. І ця постать, яку вбачали її нерухомі очі, пашила на неї жагучим огнем, поволі перетворюючись у казкового велетня, в радісний кошмар неспокійного чуття.
В двері раптом постукано.
— Хто там? — злякано скрикнула дівчина.
На порозі з'явився Льова. Він міг без сторонньої допомоги зайти в помешкання, бо в цьому будинку ніхто не мав підстави боятися злодіїв, тому чорний хід був відімкнутий до пізнього вечора.
— Ах, ви не могли хоч би один вечір не прийти, — буркнула Марта, не ховаючи невдоволення.
— Та я, Марто, власне, на хвилинку, — стурбовано промовив той. — Ви самі ж учора просили… ось книжку…
— Ну, роздягайтесь без передмов! — сказала дівчина. — Чекайте, ось руки помию.
Тим часом Льова скинув кожушанку часів військового комунізму, погрів коло вогню задубілі руки й обережно закурив.
— У вас квіти, — сказав він, коли дівчина вернулась.
— Атож, квіти! От з кого вам брати приклад! Якийсь таємничий невідомий присилає мені вже третій кошик. Абсолютно невідомий! Далекий лицар! Та не стійте ви, як стовп! — Льова був хоч і худий, зате довгий. — Зразу цілу хату зайняв… Сідайте на своєму стільці. Це я розумію — прислати незнайомій квіти. В цьому є щось некорисливе, високе, миле. А ви от скільки мене знаєте…
— Але ж, Марто, ви самі… самі казали мені, щоб я… — ніяково забубонів Льова.
— Знаю, що сама вам заборонила, — суворо спинила його дівчина. — Смішно було б, якби ви уривали з своєї платні на букети. Але можна б було хоч одну квітку десь вирвати й подарувати!
— Тепер зима, Марто… квітки не ростуть…
— Не виправдуйтесь!
— І потім… одна квітка, це якось надто сантиментально… І не сучасно… Інша справа отакий кошик…
— Не сучасно! Що ви так несучасного боїтесь? Все щире завжди сучасне. А «отакий кошик» чому інша справа?
— Тут… тут розмір і ціна викупає!
— Я захоплена, що ви нарешті сказали щось дотепне! — скрикнула дівчина. — Але ж, любий Льово, як нудно цілий рік чекати від вас одного-однісінького дотепу.
Льова тупо посміхнувся.
— Третій букет я так одержую, — задумано казала Марта. — Три — це зачароване число, і невідомий лицар мусить з'явитися, тричі про себе нагадавши.
— Це було б дуже до речі, — раптом промовив Льова.
— Ви теж маєте якісь плани на мого невідомого лицаря, — спитала дівчина, пильно на нього глянувши.
Льова страшенно зніяковів.
— Ви, Марто, завжди… підозрюєте мене, ніби я.
— Знаю я, що ви думаєте! А втім, може, й краще було б, якби невідомий лицар… справді з'явився, — сказала вона. — Але, Льово, ви уявити не можете, в якому кепському стані опинились ми, сучасні дівчата, з цими лицарями! Раніш дівчина могла вільно мріяти, уявляти собі князів, принців, королевичів, чи як там, — це дурниця була, але можна було мріяти, розумієте? А дівчина чи взагалі молодість без мрії — це якось нудно… Мрії — це добра половина нашого життя, правда? Ну от ви — служите в соробкопі, продаєте, коли не помиляюсь, ковбаси, як вам у такому становищі обійтися без мрій?
— У мене є мрії, — хрипко відповів Льова.
— От бачите! А зараз мріяти зробилось надзвичайно важко. Тобто, простіше сказати, мріяти знову-таки можна, але з мрії нічого не виходить. Немає готових образів для мрії, ви розумієте мене? Мрії нема за що почепити, виходить не мрія, а туман… От припустімо, почати б мріяти за народного комісара. Але ти знаєш, що народний комісар — це ділова людина, ти прекрасно уявляєш його, тобто реально, який він є, зрештою, портрети його можна побачити, почитати його промови… Ні, про народного комісара ніяк не можна мріяти! — скрикнула вона. — Це… зовсім не той стиль.
— Зовсім інший стиль, — погодився Льова.
— Або от пісенька є, — вела дівчина:
Не хочу я чаю пити
з побитого чайника,
а хочу я полюбити
ДПУ начальника…
Це просто смішно, це вже пародія на мрію… У мене сьогодні одна товаришка заміж вийшла. Дуже симпатична дівчина, така проста, тільки з себе негарна. Довго вони чекали з нареченим, а тепер у них з'явилось помешкання, вони й побрались. Так просто: було не можна, бо не було помешкання! Найголовніше, каже вона, «треба жити»! Ні, так жити не можна! Треба створювати собі ілюзії.
— Ви, Марто, це… дуже правильно сказали, — обізвався Льова.
— Отже, хай живуть ілюзії!
Марта поривчасто підійшла до квітів, нахилила велику хризантему й притиснула її до щоки.
— Фу, яка вона холодна й… вогка! — скрикнула дівчина, випускаючи квітку.
Льова злякано на неї глянув. Вона сіла на стільця проти нього й за хвилину похмуро сказала:
— Льово, зачиніть грубку, вона вже зовсім перегоріла… Знову в хаті холодно буде… Сядьте коло мене, — сказала Марта, коли він упорав грубку. — Я сьогодні і взагалі останній час дуже погано себе почуваю… Якась неврастенія. Так іноді стане важко й… неприємно. І потім самотність… Почуваєш, що ти замкнута в якомусь невеличкому колі. За цим колом є багацько людей, може, дуже цікавих, напевно дуже цікавих, але ти їх не знаєш… Це ясно, що всіх людей знати не можна, але чому ж все-таки так мало? Але іноді це буває й приємно… Іноді хочеться, щоб нікого-нікого не знати!
— Вам треба закохатись, Марто, — серйозно сказав Льова.
Дівчина обурено схопилась.
— Яке ви маєте право так казати! — скрикнула вона. — Що це за неповага до жінки? Ось ваше справжнє чоловіче обличчя! Для вас ще одної революції буде замало! Який егоїзм і
