Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Тепер він плив на труні, як на підводному судні, і йому навіть вдавалося цим судном керувати. Там, під віком, було чиєсь тіло. І чоловікові здавалось, що йому достеменно відомо, чиє саме, що це знання сховане за тонкою оболонкою, яка відокремлює від усвідомлення.
Чоловік знав, що він мусить доправити труну до безпечного місця. Туди, де зможе це тіло залишити, аби згодом до нього навідуватись. Аби згадувати.
Його не покидало стійке відчуття, що сам він якимось чином походить зі схованого у труні тіла. Що він проріс із нього, виник. І тепер його відповідальність і його обов’язок полягали в тому, щоби знову посадити це тіло в землю, як садять насінину в ґрунт на городі.
Чоловікові були відомі точні координати цього городу, цього цвинтаря. Він не раз там бував, хоч і не пам’ятав, з якого приводу, за яких обставин.
*
Опуклості могил з огорожами, бортиками — ніби грядки. У його спогаді буяв травень, туга рослинність випнулась з усіх усюд, могили були завиті плющем, диким виноградом. Ніжні салатні листки молодої кропиви сором’язливо ясніли серед стебел трави. На цвинтарях рослини завжди такі бурхливі й радісні. Їхні стебла й листя м’ясисті, цвіт — яскравий і запашний. Він чманів тут у цю пору: пилок, тополиний пух, гострі й солодкі пахощі, сонячне світло. Розстібав комір сорочки, вибирав лавку, найменш захищену тінню, і підставляв обличчя, голову, шию сонцю. Напувався повітрям, ароматом розігрітої хвої та кори. Розминав у руках стеблини, аж пучки ставали зеленими від соку. Злизував сік. Жував пелюстки аличі. Смоктав тонкі завитки виноградної лози — вони кваскуваті на смак.
Навпроти — стара акація, що вросла в чорний метал тісної загорожі, схожої на каркас дитячого ліжка. Стовбур товстий, могутній — але як м’яко він обіймав деформованим боком тонкий пасочок паркана. Так по-жіночому, самовіддано, ніби розхлюпана плоть, настромлена на міцний стрижень. Ця могила стара, провалена й недоглянута — жодних родичів, вочевидь, уже давно не залишилось, родичі теж уже солодко спочивають на якихось інших цвинтарях. Замість родичів над похованими кістками — обійми заліза й дерева, і бадьорий густий барвінок хвилею, ніби підземна навколоплідна вода, що прорвала греблю.
Якось чоловік зі здивуванням виявив, що, вкотре уявляючи те, чим він стане рано чи пізно, як тлітиме в темряві під тонною землі, простежуючи подумки всі не надто приємні процеси, пов’язані з розкладом і гниттям, змінами у тканинах, перетвореннями одних речовин на інші, розрідженням, булькотінням і газоутворенням, копошінням червів і комашні, і з безвихіддю — тісною й остаточною, безповоротною — він намацав фантазію, яка завдала йому відчутного внутрішнього пом’якшення.
Це була фантазія проростання із тіла рослини. Про насінину, яка несміливо розлущується. Про пагінець, сліпий і білий, який настирливо пробиває собі шлях до світла. Про шумовиння хлорофілу у пружних клітинах. Про шелевіння листків на вітрі. І про корені, які лагідними й міцними пальцями обплітатимуть його ребра, окільцьовуватимуть його хребці, проникатимуть в отвори черепа, дбайливо стискатимуть кістки кінцівок — і він опиниться в колисці, в найдовірливішому полоні. Він напуватиме собою рослину, він харчуватиме її і живитиме; вона всотає не тільки поживні речовини його плоти, не тільки азот і фосфор, не тільки гній і компост, а й почуття його і думки, мрії і пам’ять, смак поту, падіння виделки, розсип шрапнелі, тонкі й довгі паралельні розрізи на шкірі гострим лезом, схожі на риб’ячі зябра, голоси та сміх людей, з якими він був близький, але ще дужче був далекий, і сльози, і гострий біль у діяфрагмі, його дні — все його людське життя.
Він хотів би, аби з нього виріс волоський горіх. Сильне і чисте дерево з гладкою світлою шкірою. Егоцентричне дерево, яке розганяє інші рослини з-під власної крони — горіх зручно займає якнайбільше місця, вигідно розташовується, випростується і залишається самотнім. Іншим рослинам важко його витримувати: горіх насичує землю нестерпними для них речовинами. Простір під його гіллям пахне терпкістю, ніби випраний. Його прохолодна тінь дає полегшення, мов аспірин під час гарячки.
Йому хотілось би, аби його плоди їли жінки. Щоб збивали молоді горіхи з його гілок палицями, щоб кульки рясно падали навколо них, б’ючи по голові і плечах. Хотілось би, аби ці жінки крутили його плоди у долонях, гладили їх пальцями, відчуваючи міцність шкаралупи. Аби вони клали горіхи на асфальт, на плити доріжки чи на плиту могили — і товкли оболонку великим каменем або ногою. У котроїсь знайшовся би для цього відповідний каблук.
Хотілось би, аби їхні тонкі пальчики з пофарбованими нігтями длубались у серцевині, аби їхні лиця ставали зосередженими і серйозними, аби їхні гладенькі роти наповнювались нетерплячою слиною. Аби вони акуратно й рішуче знімали тонку плівочку з кожної насінини. Аби вони визнавали красу його ядер, аби нею захоплювались. Аби повільно клали на свої язики упольоване, аби перемелювали зубами, аби наповнювалися смаком. Аби їм було все мало, аби вони не могли зупинитись. Аби приходили до нього й приходили, як на прощу. Втікали до нього, як до коханця. Аби, прощаючись одна з одною, сумно зітхали, й запитували: «Коли ми знову підемо до нашого горіха? Я не змогла наїстися».
*
Чоловік відчував над собою шарудіння густої крони. Раптом гілки затремтіли й заскрипіли натужно, і з гущавини долинуло панічне шепотіння:
Забери мене, забери мене звідси, я не відчуваю ніг.
Далі лежачи на віку труни, звідки проростало велике дерево зі світлою корою, чоловік підвів голову та побачив над собою бліде обличчя з розширеними від жаху очима і спазматично перекошеним ротом. Обличчя було звідкілясь віддалено знайомим.
На мене посипались стіни будинків. Вони скинули касетну бомбу. Подивись — тут усі мертві, тільки я вижив, але я не можу йти.
Ні, не всі мертві, — долинув іще один голос. Чоловік обернувся на звук — і побачив, як у темряві кімнати зловісно зблискує чиєсь єдине око. — Я щойно прийшов до тями. Мій зір іще не відновився, я дуже погано бачу. Хто ж думав, що вони саме сьогодні нападуть. Це була єдина ніч за весь час, коли ми не сподівалися нападу.
Придурки, — почулось хрипіння із ліжка в самому кутку. — Треба забиратися звідси. Зараз знову почнеться.
От і забирайся собі, — сказав безокий.
Він теж не може сам рухатись, — це було точно відомо нашому героєві, хоча й невідомо звідки. — Його треба нести на руках. Схоже, він паралізований нижче пояса.
Я не буду нікого нести, поки моє око знову не почне бачити.
Ворожий снайпер ковзав по їхніх тілах
