Червнева злива - Тимофій Гаврилов
Старий гайнував час за шахами, щоб не зʼїхати з глузду по тому, як померла його дружина. Він грав на гроші, які потім вкидав у поштову скриньку на вході до сиротинця. Старець, якого вперше побачив на парковій лаві, виріс у притулку. Він знав, що це таке. Це все пояснювало. З ним він грав просто так.
Старий розробив кілька партій, зокрема, ту, якою спростовувалось існування безвиході і в якій шахи тільки виконували роль ілюстрації. Він навчив її його:
— Тобі ніхто ніколи не зможе поставити мат: ні люди, ні ситуації. Ось ти бачиш це.
Множинність має принаймні одну цятку, яка є виходом. Штука в тім, щоби розпізнати її поміж тисячі однаковісіньких на вигляд. Її заховано так, що чим ретельніше приглядаєшся, то гірше рябіє в очах.
Він поховав старого, а небавом зазнав ще однієї непоправної втрати.
Мати була єдиною в безмежному універсумі людиною, яка любила його. Любила, це означало: безкорисливо, ні за що. Тільки тому, що він був, і тільки на те, щоб не переставав бути. Любила його саме таким. Без ніяких обумовленостей. Без жодних причинно-наслідкових звʼязків. Без корупції, яка все безнадійно спотворює. Не вимагала, щоб виріс таким чи таким. Єдине, чого хотіла, — щоб був щасливим. Вона не мріяла надто багато — лише про те, щоб усе було добре.
Так він знайшов наймення для того, чого його навчав старий: та одна крапка є любовʼю. Саме це і тільки це відрізняло її від мільйонів подібних.
Він залишався біля матері до її останнього подиху, а коли відійшла, узявся креслити від тієї крапки систему координат.
Почувши мої кроки, він підвів погляд. Я вловив у його очах нетерпець, легкий докір, хоча я прийшов о тій порі, що й завжди. Це було щось незвичне — здебільшого його з головою поглинало читання.
Зараз він також тримав у руках книжку. Було помітно, що вже деякий час він не просувався вперед. Й однаково не закривав її.
Я намагався не баритися. Рідко коли щось нагальне відволікало мене, проте він цим не журився, певний, що з хвилини на хвилину я прийду. Книжки займали його, думки й уява. Він ніколи не нудьгував — не мав на те ні часу, ні охоти.
Ми черпали з тієї самої криниці. Спілкування приносило обопільну користь, ота присутність, що рівною мірою наснажувала нас обох. Ми не зчувалися, як меркло і сутінки переходили в темряву.
Пʼянке повітря погідного вечора огортало розморою, я вертався домів, сповнений блаженного вмиротворення, як то буває, коли все добре. Випростувався, сплітаючи пальці під головою і так лежав, доки картини, що пропливали перед очима, переходили в перший сон. Я ще вловлював той момент, коли між ними починали снуватися інші, чудернацькі звʼязки, наче їм дано картбланш на самостійні конфігурації. На світанку я прокидався в тій самій позі, що й заснув. Хоча здавалося, ніби лише коротко передрімав, вставав я бадьорий, сповнений свіжого завзяття. Я надто сильно привʼязався до нього.
Мені впало в око, як мало він цього разу прочитав. Це було не подібно на нього. Щось зупинило його, ставши причиною нетерплячого чекання.
Він провів сторінкою, а тоді двічі підкреслив нігтем слово. Хотів знати, що воно означає. Рухався далі не раніше, ніж зʼясовував те, об що спіткнувся. Поглинання книжки за книжкою не перешкоджало бути пильним. Життя не надало йому легковажної розкоші ковзати поверхнею, подібно до водоміра; був відповідальним з кожною літерою і чесним з собою.
— Це дерево, — пояснив я.
Він проказав назву з легким подивом і відстороненістю.
Вона скидалася на скоромовку.
— Скажи ще раз.
Я повторив.
Він замислено всміхнувся. Кволим, як жовтневий відсвіток літа, усміхом.
То була мова, якою спілкувались його діди. Мати з бабцею приховували її від нього, наче кожне слово, з якого складалася, кожний звук і найменший тон несли небезпеку викриття і переслідування. Наче то не звичайні слова, а речові докази.
А для нього вони якраз були незвичайними. З чого б інакше викликали в ньому хвилювання? Воно наростало з глибини, невідворотне і незбагненне.
Від напруги, як зголодніло вслухався, пересихало горло. Його цікавило не так, про що вони розмовляють, як те, як вони розмовляють; він інтуїтивно здогадувався, що саме це й було причиною таємничення. Й ось той спогад, давно стертий у ньому, зненацька ожив.
Він почав шукати, достеменно не усвідомлюючи, чого саме. Виростав із загально прийнятим балаком, що мало забезпечити йому надійний шлях, і воно справді так було, аж щось у ньому, давно вже дорослому, вчинило бунт.
І він постановив урятувати її. Відчув, як при цій думці його єство наливається соками, подібно до дерева, що напоюється дощем після затяжної посухи. Все в ньому чекально стрепенулося.
Він мав зробити це бодай у памʼять про матір, з удячності до неї. Досягнув усього, що вона могла би вимріювати для нього, якби мала дещицю марнославства, і тепер міг зі спокійним серцем віддати кесареві кесареве, щоб присвятитись Боговому.
Тим Боговим і була материнська мова, яку мати приховувала від нього заради його майбутнього. Бабця була останньою, з ким вона могла спілкуватися нею. Й ось майбутнє постало перед ним у подобі приховуваного минулого. Його вухо памʼятало дзюрчання струмка, кришталевої води сказаних стишеним голосом слів, незвичайних зворотів, цілком інакших тонів та інтонацій, коли обоє гадали, що він спить. Він узявся за це, бо щось у ньому вимагало. Міг знехтувати його, і, радше за все, нічого не сталося б. Але в тім то й річ, що не міг.
Найдивніше, що, врятувавши мову, сам нею не розмовляв.
— В нас закладені коди. Ми можемо вирости з будь-яким фоном, одначе згодом вони спрацьовують. Ми починаємо шукати, до ладу не усвідомлюючи, чого. Ми є мовою, яка творить нас. Тоді як моя мати спотворювала мене. Звісно, з благими намірами — вона хотіла для мене найкращого. Щоб я став успішним, а успішним можна було стати, лише зрікшись слів, якими вона потай від мене перешіптувалася. Все має свою ціну. Ось я плачу її, — він обвів поглядом бункер з невиразним інтерʼєром, який прикрашало кілька репродукцій, в одній з них я впізнав «Соняшники» ван Ґоґа. Навіть виконані друкарськими
