Намір! - Любомир Андрійович Дереш

Зі своєї спринтерської позиції баба давала чіткі команди, як я повинен стелити ліжко. Вона глянула через плече й закричала:

– Чорт! Господи, чорт у хаті! Петро, жени його!

Крізь привідчинені двері в кімнату просунулася скуйовджена голова Тимка. Він жваво оглянув інтер’єр (над ліжком великий фотообраз Ісуса в полі з апостолами, справа – родіола, по центру – стара баба в позиції бобика, розвернута до нього задом) і сказав:

– Начальник, їсти готово!

Баба повернула голову до мене:

– Спаси і сохрани! З чортом обідає!

Я пояснив бабі, що то майстер прийшов до елєктрики. Баба наче повірила і заспокоїлася. Я поклав її назад у ліжко і накрив периною, гарно підбивши під боки.

9

На кухні стояла тареля з картоплею. Вірніше, картопля зав’язла у сметані – напевне, у тих пів-літра, що я купив у Шелепилихи.

– Шось не так? – стурбовано спитав Тимко, сідаючи. – Я підлогу витер.

Підлога, слизька і мокра, була вкрита тонкою аплікацією з цибулі в корейському стилі. Я подумки плюнув на все і сів за стіл.

– Ну, то може вип’єм? – несміливо запропонував Тимко. Я поліз до сумки за пляшкою. Дивуюся вголос, чому майстер першим ділом не шукали за нею.

– Та де так можна! Я ж у гостях!

Я налив Тимкові сто п’ятдесят грам до келішка. Тим келішком баба витискала палянички для пирогів. Пляшку зразу ж закрив і сховав до креденсу.

– А ти не будеш?

– Нє. Мені за бабою пильнувати треба.

Тимко повів бровою і перехилив, як має бути. Втягнув носом повітря, йехнув, і раз-два почав наминати бульбу.

Я не був голодний, але трохи поїв.

Тимко вже чекав на чергові сто. Я категоричним тоном сказав, що решту ми собі ґольґнем, як подивимся до елєктрики. Тимко скис. Він почав колупати ложкою в сметані, як невдоволене дитя.

Нарешті він відсунув тарілку (не з’їв і половини порції), й рішуче став із-за столу.

– Так має бути.

– Шо? – не втямив я.

– Правильно кажеш, начальник. Перше робота, а тоді перекуска, – і твердим кроком направився на веранду, де лежав саквояж із інструментами. З перебільшеним поривом він розкрив його і довго длубався, поки не видобув якусь штукенцію, схожу на авторучку.

Я з цікавістю спостерігав за його діями. Тимко підійшов до щитка, устромив свій інструмент у якесь гніздо і негайно отримав удар струмом. Його теліпнуло разок і відкинуло на метр назад, так що аж гепнувся на спину, як лантух із цибулею. Ще й стукнувся головою об діл.

Вся ця пантоміма виглядала дуже кумедно, цілком у дусі такого чоловічка, і я вчергове розплився у посмішці. Я схилився над ним:

– Ви не вдарилися, пане майстер?

Тимко, навіть не усміхаючись, сумирно лежав на підлозі. Я би вже принаймні ворухнувся.

Нахиляюся над ним нижче, давлячи регіт. Шукаю на його обличчі сліди смішинок. Торкнувся рукою Тимкової голови (розкуйовджене масне волосся стирчало і вилося), і голова легко перекотилася на інший бік. Верхня губа задерлася, оголивши ясна і кінчик язика. Очі були привідкриті, але в прорізах – тільки жовтаві білки. Мене труснуло з жаху.

Швидко закотив йому повіку. Райдужка заскочила аж за кістку. Автоматично я вдарив три чи чотири рази по обличчю і в паніці притулився вухом до грудей. Піджак з підкладкою глушив звуки, але я, здається, щось почув. Рвонув ланкаци вбоки, здер сорочку і притулився вухом до всохлих ребер. Щось шуміло і пульсувало, щось там точно ще билося… як раптом збагнув, що то в мене вуха вилазять навиворіт від перенапруження. Кров гупала в голову тяжким молотом, удари віддавали у скроні, на очі й барабанні перетинки. Грудна клітина не рухалась.

– Курва, шо ж робити?

Довкола мене кружляла паніка, схожа на пігмея в масці, махала руками й дико кукурікала. Паніка поглинала всю увагу, яку я збирався зосередити на ситуації. Мені стало млосно, і я зрозумів, що от-от зімлію. Пару раз зі всього дуру вперіщив себе по щоках. Паніка тільки посилилась, і я знову припав вухом до Тимкових грудей. Нічого.

Я зробив єдине, чого робити в таких ситуаціях не варто. Що було сили гупнув кулаком Тимкові там, де серце. Склав руки в колодку і гупнув ще раз. І ще раз. На четвертий раз я з жахом помітив, як мої кулаки пробили в його грудях ямку. Я спинив себе і помацав ту виїмку пальцями. М’яка до нудоти. Точкові крововиливи. Голова моя крутиться, дайте за щось потриматися.

– Курва! Курва! – прокаркав я, втративши рівновагу. Повалився з почіпків на зад. – О курва!

Я проламав Тимкові всю грудину, перетворив її зісередини на затоплений кров’ю мішок кісточок. Гематоми, переломи, пневмоторакс. Тимко був мертвий, і, цілком імовірно, я добив у ньому останній шанс ожити.

– Петре! – почувся розпачливий голос баби. – Біжи скоро!

– Шо?! Ну шо ти хочеш?!

– Ходи сюда! Я вмираю!

Я метнувся до баби в кімнату. Вона хапала ротом дихання, але щоразу ковток ставав менший.

– Теперка вже точно… Йой, як я ся бою… Йой, Петрусю золотенький… йой, рибонько…

З кожним «йой» з неї вилітало по кухлику сили. І влітало по чорній пташці. Я бачив на власні очі, як ті пташки, схожі на дроздів, влітають їй у живіт.

Я сів біля баби. Серце моє аж вискакувало.

– Зара… ше би трохи… Ше би трошечки пожити…

Очі. Мені потрібні її очі. Але баба закривається, ховає голову під перину. Я силою опустив їй руки, щоби вона перестала затулятися.

– Тихо! Тихо, пам’ятаєш, як ми дивилися в очі? Давай зараз так. Якраз той момент.

Баба мотиляла головою і стогнала. На дворі здійнявся вітер і бив щосили об шибки. Я виразно чув смерть. Де вмирають двоє, там третій півмертвий.

Баба сувалася по подушці, але я знову силою стис її голову в долонях. Вчепився поглядом їй в очі.

Упіймав.

Упіймав погляд. Баба зловила погляд. Ми побачили одне одного. Я розслабив руки, і баба більше не крутилася. Ми задивилися одне в одного.

Раптом я відчув, як моя кров зупинилася. Кров сказала: «пшик», і випустила із себе весь жар, всю паніку. Наче рідкий метал