Намір! - Любомир Андрійович Дереш

14

У смиренному духові, без гарячки та поспіху, минуло літо. Зі вселяючою надію періодичністю мій спокійний настрій переходив із кількості в якість. І тоді укірукук! – я зустрічав очима новий світ.

Червоний світ іноді наближався до мене. Я знав, що варто його пропустити, як пропускають незручний автобус, і мене понесе у місце більш лагідне. Порівняно з іншими просторами, куди мене кидало (як-от: світ кусючої павутини, світ висячих кубів, світ співаючого полум’я), це місце влаштоване багато в чому так, як і наша реальність. Більше того, саме там я найчастіше зустрічав живих істот.

світ пурпурових небес

Під ліловим небом цього буття траплялися справді химерні істоти. Деякі з них нагадували довгі вантажівки з обтікаючим футуристичним кузовом. Вантажівки були немовби висічені з якогось кристала – дзеркальна поверхня бузкового кольору, чіткі грані. Якось я бачив таку «вантажівку», що гнала з дивовижною швидкістю. Коли ми порівнялися, «вантажівка» «глянула» на мене лобовим склом. У цьому «повороті голови» на мить привиділося щось земне. Та це ніскільки не зім’якшило загального враження інопланетності істоти. Навпаки, я відчув гостру обмеженість своїх уявлень про принципи живих форм. Оця «вантажівка» – це щось дійсно чуже для людини, направду далеке. У бузковому прямокутнику фронтальної грані відбилася моя постать, лілове небо і бліді скелі за спиною. Я відчув невимовно далекий інтелект цієї істоти, а вона, безперечно, відчула чужорідну присутність мене. Але крім того, що ми помітили одне одного, більше в нас нічого спільного не знайшлося, і «вантажівка» швидко зникла.

Тепер я припускаю, що такі вантажівки окутані серпанком власного часу, або ж справляють своєю присутністю деформації у часі моєму, людському. Наші мимолітні зустрічі завжди залишали враження розходження часових потоків: з одного боку, зоровий контакт тривав пару секунд. «Вантажівки» гасали з завидною прудкістю, і рідко відволікалися від своїх справ. З іншого боку, у момент, коли ми помічали одне одного, проходило не менше п’яти хвилин інтенсивного (але ніяк не формалізованого) обміну враженнями з приводу спільної присутності у цьому світі.

15

Я спостерігав, як впливають “ходки” на мене, а також на властивості часу і місця, звідки ці ходки робляться. Наприклад, у кімнаті, де я спав і звідки робив більшість переходів, час тік по-інакшому, ніж на першому поверсі біля баби: він володів пластичністю, яка чуйно відзивалася на мої потреби. Баба теж міняла якості часу та простору, позаяк теж була “повільним мандрівником” у Вічність. Тільки біля неї простір мав присмак попелу. Моя кімната деколи наповнювалася насиченим ароматом: щосьсереднє між озоном і м’ятою. Запах нескінченності.

Тіло теж стало іншим. Торкніться коли-небудь тіла пішого мандрівника, воно скаже вам багато всякого.

Ми є тим, що ми їмо. А також тим, що п’ємо, чим дихаємо, де живемо. Існує безперервний метаболізм. З навколишнього світу людина отримує матеріал для розбудови тіла – на атомному рівні ми постійно обмінюємося із середовищем енергією і матерією. Опосередкованим чином, людське тіло є виробничою функцією місця проживання:

Т=f (M ),

де Т – результуюче тіло, М – сукупний вплив середовища проживання (географічне положення, екологія, продукти харчування тощо), а f – функція перетворення М у Т , процес взаємодії з навколишнім світом, життя. На хлопський розум це звучить так: людина, яка живе у певному місці, так чи інакше є тим місцем . Аналогічно і в моєму випадку. Я будував своє тіло з матеріалу світів, у яких проводив час. І хоча я виглядав так само, як і колись – дві ноги, дві руки, голова, два вуха – кров моя стала іншою. Між світом людей і мною з’явилися чисто біохімічні відмінності.

16

Я був у Хоботному, глибоко в полях. Сідало сонце. То було лагідне, літнє сонце, час, коли діло йде до осені. Я бачив, як із полів відлітають один за одим бузьки. Підгинають смішні довгі ноги, змахують крильми і роблять паруючі круги над полями.

Сонце заходило, і малювало небо у глибокі, безкраї кольори бурштину й блакиті. Небо було чистим і глибоким, як то водиться в серпні, й бузьки, курликаючи, один за одним здіймалися в повітря. Далеко ген-ген чорніли силуети старих дерев, і сухі стебла біля моїх ніг ледь-ледь ворушилися на вечірньому повітрі. І польові птахи заводили свою пісню, то один, то другий, а потім все тілько та мала пташина, що так високо-високо підіймається над землею і співає сама для себе, тихо-тихо.

Я дивився просто на Сонце – м’яке, рожеве, земне Сонце – і, мабуть, це від його світла в мене засльозилися очі. Мабуть, то було тільки Сонце.

Я дякував і плакав.

Розділ ХI

Засади ракетобудування.Чорнотроп

1

Раніше я не знав, що є речі, котрих не поясниш іншим. Але все одно, знову доводиться базарити за абстрактне.

2

Чи міг я надалі вважати себе тим, ким я був раніше? Чи залишався я Петром П’яточкіним?

Петро П’яточкін – тільки одна з можливостей, котра була реалізована. Того парубка із “Відкритого кафе”, котрим я теж був, звали зовсім інакше. Але я до самого моменту переходу не усвідомлював, що до мене звертаються чужим іменем. Я був іншою людиною, з іншою біографією, з іншим ім’ям.

Запитується, хто ж тоді я зараз? Не знаю. Я той, хто може деколи робити вибір. І то, навіть не впевнений, чи вибір справді належить мені. Я не знаю, хто я такий. Може, просто промінь, який запалює ті чи інші варіанти життів? Мабуть, що так – всього лише дотепна гра світла й тіні.

Деколи я думав: а що, як не було жодного кафе? Що, коли то дійсно важка форма розщеплення особистості? Надто незвично, штучно звучать ці імена: Гоца Драла, Юра Гагарін… Може, я їх вигадав? Імена, місця немов насміхалися наді мною, дзеркалячись одне від одного. Старша за мене дівчина, схожа на сестру, і чоловік, якого я обожнював, схожий на мого брата. Юра Гагарін у кафе і портрет космонавта Гагаріна у дідовій кімнаті. Юрович, дідів товариш Юрко… Я не вловлював зв’язків, але я передчував їх. Ніби всі речі та події тамтого життя в неявному вигляді присутні прямо тут , потрібно тільки змінити погляд, щоби побачити це.

“Менші” спогади по відношенню до мене видаються вигадками, постатями зі снів. По відношенню до вищих пам’ятей я теж – тільки «гра світла й тіні». Тримаючи на контролі цю відносність, я мав шанс жити, а помираючи – не шкодувати.

Це