Степовий вовк - Герман Гессе
— Не гарячкуйте так,― глузливо, аж страшно засміявся Моцарт.― Самі ви, мабуть, музикант? Ну, а я кинув це діло, хочу мати спокій. Тільки часом, бува, ще задля розваги подивлюся на цю забаву.
Він підняв руки, наче диригуючи, і тієї миті десь зійшов місяць чи якесь інше бліде світило. Я глянув через поруччя в бездонну глибину простору. Там клубочилися тумани й пливли хмари, мріли гори й моря, а внизу розлягалася широчезна, пустельна рівнина. Серед тієї рівнини ми побачили поважного на вигляд старого чоловіка з довгою бородою і сумним обличчям, що понуро, зажурено йшов на чолі величезної процесії чоловіків у чорному вбранні ― їх там було, мабуть, тисяч із десять. Моцарт сказав:
— Бачите? Це Брамс. Він прагне спасіння, але до нього йому ще далеченько.
Я зрозумів, що ті тисячі чоловіків у чорному були виконавцями його музики, голосових та інструментальних партій, яких, коли б міряти високою божистою мірою, в його партитурах було забагато.
— Надто густо інструментовано, надто багато змарновано матеріалу,― кивнув головою Моцарт.
Зразу ж після того ми побачили Ріхарда Вагнера, що теж крокував на чолі велетенського війська. Ми відчули, як важко долати свій шлях тим тисячам людей, як стомлено, з останньої сили іде сам Вагнер.
— За часів моєї молодості,― сумно зауважив я,― двох композиторів вважали за найбільші, які лише собі можна уявити, протилежності.
Моцарт засміявся.
— Так завжди виходить. З відстані такі протилежності ті стають дедалі подібніші одна до одної. А втім, це густе інструментування не було особистою вадою Вагнера чи Брамса, це була помилка їхньої доби.
— Як? І їм доводиться тепер так тяжко спокутувати помилку доби? ― обурено вигукнув я.
— Звичайно. Всі мають спокутувати її. І аж коли вони сплатять борг своєї доби, стане видно, чи в них іще лишиться стільки своїх особистих боргів, щоб їх варто було стягувати.
— Але ж вони не винні, що така була їхня доба!
— Певне, що не винні. Що Адам з'їв яблуко, вони теж не винні, а проте мусять спокутувати цей гріх.
— Це щось страшне.
— Звичайно, життя завжди страшне. Ми ні в чому не винні, а проте відповідаємо за все. Коли людина народжується, вона вже винна. Дивний у вас був учитель релігії, якщо ви цього не знаєте.
Мені стало тяжко на серці. Я побачив себе самого, смертельно стомленим Паломником, що йшов пустелею потойбічного світу, навантажений купою непотрібних книжок, які написав за своє життя, всіма тими літературними й не літературними статтями, а за мною йшло військо складачів, які працювали над ними, і військо читачів, яким доводилось усе це читати. Боже! А крім того, був ще Адам зі своїм яблуком і всі інші успадковані гріхи. Отже, все це треба було спокутувати, пройти через нескінченне чистилище, і аж тоді могло постати питання, чи за всім цим лишається ще й щось своє власне, особисте, чи мої зусилля та їхні наслідки були тільки легенькою піною в морі, тільки нікчемними брижами на поверхні подій!
Побачивши, як я посмутнів, Моцарт голосно засміявся. Від сміху він підскочив угору, перекинувся в повітрі потім почав притупувати закаблуками. Притупуючи, він крикнув мені:
— Що, юначе, бачу, одначе, скис ти неначе? Згадав своїх читачів, нікчемних книжок ковтачів, нудних складачів-партачів над текстами позіхачів? Це ж сміх, та й годі, всі твої злигодні, всі твої пригоди, моральні невигоди! Хто все це творити може, тому жалітись негоже, тверде з гріхів буде ложе, я поставлю свічку, небоже, якщо це тобі допоможе. Криво ти жив, не тому служив, все що писав, трохи брехнею підшив. Господи Боже ласкавий, нехай диявол лукавий забере тебе в світ неправий і смажить тебе на вогні на радість собі й мені.
Це вже було занадто. Тепер мені стало не до меланхолії, МЕНЕ ОХОПИВ гнів. Я спіймав Моцарта за кіску, і він пурхнув угору. Кіска все довшала, як хвіст комети, я метлявся на її кінчику й летів у міжзоряному просторі. Хай йому біс, як тут холодно! І як ті безсмертні витримують таке страхітливо розріджене крижане повітря! Але дихати ним було приємно, це я встиг відчути, перше ніж знепритомнів. Мене охопила гостра, блискуча, як криця, крижана веселість, бажання засміятися так само дзвінко, нестямно, неземним сміхом, як сміявся Моцарт. Але тієї миті мені не стало чим дихати, і я зомлів.
Я отямився спантеличений і розбитий. Біле світло в коридорі віддзеркалювалося на блискучій підлозі. Я був не серед безсмертних, ні. Я ще й досі був у цьому світі, у світі загадок, страждань, степових вовків, болісних проблем. Прикре місце, в якому так тяжко перебувати. Треба тікати звідси.
У великому дзеркалі навпроти мене стояв Гаррі. Вигляд у нього був кепський, майже такий, як тієї ночі після відвідин професора і балу в «Чорному орлі». Але це було так давно, багато років, багато сторіч тому: відтоді Гаррі постарішав, навчився танцювати, побував у магічному театрі, почув, як сміється Моцарт, перестав боятися танців, жінок і ножів. Навіть людина з посередніми здібностями помудрішає, промчавши через кілька сторіч. Я довго дивився на Гаррі в дзеркалі: я ще добре не знав його, він ще й досі був трохи схожим на того п'ятнадцятирічного Гаррі, що однієї березневої неділі зустрів на пагорбі Розу й скинув перед нею свого школярського кашкета. А проте відтоді він на кілька сторіч постаршав, вивчав музику й філософію, донесхочу навоювався, пив ельзаське в «Крицевому Шоломі» й сперечався про Крішну з добропорядочними вченими, кохав Еріку й Марію, був Герміниним приятелем, підстрілював автомобілі і спав з тихою китаянкою, зустрічався з Гете й Моцартом і попродирав багато різних дірок у тенетах часу та уявної дійсності, хоч ще й досі не вирвався з них. І хоч він знов загубив десь свої чудові шахові фігури, а проте має в кишені доброго ножа. Вперед, Гаррі, старий, стомлений бідолахо! Хай йому чорт, яке гірке це життя! Я плюнув на Гаррі в дзеркалі, вдарив його ногою і розбив на друзки. Потім повільнопішов лунким коридором, уважно оглядаючи двері, що раніше обіцяли стільки всього
