Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова

— Не з тобою, а з нами, — посміхнулася у відповідь. — Проходь, бо ти ж уперше в моїй хаті. Бачиш, як живу, — промовила, ніяковіючи. — І ця хата не моя — Степанида залишила.

Віктор Сергійович глянув, здвигнув плечима, взяв обидві жіночі руки й по черзі почав цілувати пальці.

— Не треба, — Олена ще більше зніяковіла. — Мої руки селянські. Грубі.

— Що ти кажеш? Твої руки прекрасні.

— Але як ти? Де твоя машина? — Олена таки забрала руки й тривожно подивилася йому в обличчя.

— Залишив під селом, у якійсь балці. Може ж, виїду вранці.

— Вранці?

— Так, дружина здогадується, — посміхнувся винувато. — Вірніше, про все знає. Хтось її добре проінформував. Що буде? Щось буде. Вона рішуча, хоча, мабуть, страждає. Але я їй нічого ще не казав про розлучення.

— Розлучення? — промовила, відчуваючи, як давній біль ворухнувся у ній, нагадав про дні приниження і страждання.

— А невже ти хочеш, щоб я все життя ночами крався до тебе, наче злодій? — У його голосі прозвучав неприхований докір. — Мусиш сказати сьогодні — «так» чи «ні».

Олена нічого не відповіла, надягла домашній халат, мовчки сіла на краєчок ліжка, підняла на коханого очі:

— Тебе можуть виключити з партії, а далі сам знаєш…

— Знаю. Ми кудись виїдемо. Ти ж поїдеш зі мною, — посміхнувся, глянув їй в обличчя, — на край світу?

— Поїду. Тільки… — підвелася з ліжка, схвильовано поправила занавіску на вікні. — Вітю, край світу скоро може бути отут.

— Що ти кажеш? — Віктор Сергійович спробував пригорнути її до себе, та вона легенько відсторонилася.

— Сядь, а то так і простоїш усю ніч у моїй хаті.

Він слухняно сів на стілець, кинув погляд на стіну, де висіла невеличка, пожовтіла від часу фотографія. Погляд замислених очей із фотографії, здалося, проникав у саму душу. Якийсь час, не відриваючись, дивився, потім запитливо глянув на Олену.

— То — Степанида, але в житті вона була трохи не такою, вірніше, я її знала іншою. — Олена й собі задивилася на фотографію. — Вона, Вітю, могла бачити світло і через темряву людської душі, бачити через роки. У нашому житті буде багато змін, і сьогоднішні побрехеньки з перестройкою закінчаться крахом. Не віриш мені — повір Степаниді, що ніколи не помилялася, бо її слова я перевіряю життям. Колись вона мені сказала про темряву, яка наближається й опускається на нас. Як це тобі пояснити? У країні буде хаос, без війни — розруха. Багато з того, чим живемо сьогодні, зруйнується, Вітю. Багато…

— Оленко, — перебив її Віктор Сергійович, — ти щось не те кажеш. Такого не може бути. У нас відпрацьована десятиліттями система, економіка, ідеологія. Я б радий повірити тобі і їй, — показав поглядом на фотографію Степаниди, — але такого не може бути.

— Через якихось п’ять-шість років, — промовила Олена з болем, мов і не чула його слів, — наша земля почне заростати бур’яном.

Віктор Сергійович схопився з місця.

— Ти при своєму глузді? — взяв її за плечі. — Такого не може бути!

Олена тільки похилила голову, ніби відчувала вину за те, що сказала. Якийсь час мовчали обоє. Потім підвела на нього погляд:

— Ти хочеш бути зі мною разом, але ж ти не знаєш, як я живу і як у мені болить увесь оцей світ. Інколи здається, що мозок відчуває все, що робиться від землі до неба, переповнюється людською мукою. Я не живу своїми почуттями, бо інколи не можу зрозуміти, де мої, а де чужі… Ні, — побачила здивування у його очах, — моє кохання — тільки моє. І воно справжнє. Коли я з тобою, все це відступає, мовби відпускає мене. Та часом нестерпно жити серед людей, які страшні невігласи у ставленні до себе, до інших. Приходять у життя і не живуть, а до самої смерті лише збираються жити. Зі мною буде важко, — додала з ноткою вини у голосі.

— Я не боюся бути з тобою, я боюся бути без тебе. — Віктор Сергійович знову сів на стілець, прихилився до спинки. — Олено, — пильно глянув їй в очі, — ти знаєш, що буде з нами завтра, але весь час уникаєш про це говорити.

— Завтрашній день принесе нам багато болю. — Вона сама взяла його руки у свої і притулила до грудей.

— Я це відчуваю, — посміхнувся сумно. — Ми надто були щасливі.

— Ми ще будемо щасливі, Вітю, — зазирнула йому в очі, немов хотіла переконатися, чи він їй вірить. — Тільки треба знайти сили пережити те, що доведеться переживати. Все минає, вір мені.

— Ти сильна, Оленко? — Віктор Сергійович нахилився до неї, щоб поцілувати.

— Сильна, сильна, — несподівано засміялася, обняла його й почала цілувати обличчя. — Ти теж сильний, найсильніший у світі…

Літні ночі короткі, особливо для закоханих. Віктор Сергійович виїхав на дорогу, коли на сході починав тремтіти ранок. Зупинив автомобіль на узбіччі й дивився, як поволі, одна за одною, на горизонті гаснули зорі. Потім поклав голову на кермо, заплющив очі й відчув у грудях несподівану тугу. Треба увімкнути мотор і їхати далі, а він не міг. Якби ж то можна ні про що не думати, а жити лише серцем, не відчувати себе негідником перед дружиною, не відвертатися від її погляду, в якому останнім часом проступало щось незнайоме досі. Як їй сказати? Боявся сліз, боявся завдати болю, але несила була зректися кохання. Несила, бо серце ладне було розірватися від самої думки, що цей день проживе без Олени, без її голосу й очей. «Що ти зробила зі мною, Оленко? — підвів голову — переднє скло густо вкрилося росою. Поклав долоню зліва на груди, посміхнувся: — Злодійко, ти вкрала моє серце». Увімкнув мотор, і машина плавно рушила з місця. Дивився на дорогу й подумки переконував себе поговорити з дружиною сьогодні, нехай що вже там не буде.

Цього разу не боявся зустрічі з Тетяною, не думав про те, що може зіштовхнутися з нею, коли зайде до хати. Але не зіштовхнувся, пройшов до свого кабінету, ліг на диван і став чекати, поки вона прокинеться, хоча був упевнений, що не спала й чула, як він повернувся.

Висока повновида жінка, з коротко стриженим волоссям, в елегантному костюмі, грубо обірвала його, коли він, хвилюючись, почав розмову.

— Я не дам тобі розлучення, можеш і не розраховувати, — сказала затято. — Я чекала, чи вистачить у тебе мужності сказати, чи ти ще довго будеш тремтіти переді мною, як заєць. Це вже їй прикортіло, тій, твоїй…

— Таню…

— Що — Таню? Мало їй коханця, захотілося чоловіка, але вона його не