Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова

Через кілька днів на нараді голова попередив її:

— Там телефонограма — завтра районний семінар, поїдеш замість головного агронома, — чекав, що Олена про щось запитає, та вона лише промовила: «Добре».

Біля будинку РАПО уже стояло чимало легкових автомобілів, коли під’їхала колгоспна «Нива», у якій сиділа Олена. Під’їжджали ще «Волги», УАЗи, «Ниви» зі спеціалістами. Вони весело віталися між собою, радіючи, що хоч на день вирвалися із сірих буднів. У коридорі, біля актової зали, Олена побачила знайоме обличчя. Розмовляючи з начальником РАПО, Віктор Сергійович обводив поглядом тих, хто заходив. Побачив її, посміхнувся і привітався кивком голови. Під час семінару сидів на сцені за довгим столом, кілька разів Олена ловила на собі його погляд, серйозний, що швидко ковзав на інші обличчя, зустрівшись із її поглядом. А коли став за трибуну, захвилювалася й опустила голову Не чула, про що говорив, просто слухала голос.

На продовження семінару в одному з найближчих до райцентру колгоспів їхали автобусом, щоб не гнати туди два десятки машин. Віктор Сергійович і ще кілька чоловіків не сиділи, а стояли біля водія і щось жваво обговорювали. Щоб весь час не дивитися на нього, Олена сіла зручніше й заплющила очі. Відразу ж відчула на своєму обличчі невидимі промені його погляду. Ті промені проникали до самого серця, яке то солодко завмирало, то починало шалено битися. Вона так довго стримувала у собі бажання кохати, що тепер її невилюблене серце бурхливо корилося цьому почуттю, поневолюючи свідомість, душу і тіло.

Ранні зимові сутінки швидко наповнили хату. Олена попоралася і сіла до груби. Поліно за поліном клала дрова, потім поклала кілька трісок. Смолові тріски відразу спалахнули. «Бо вони мусять горіти, — промовила вголос. — А я хочу любити. Хочу і буду», — хитнула вперто головою, мовби з кимсь сперечалася. Чекала, коли задзвонить телефон, знала, що задзвонить, але так чекала, що тіло почало тремтіти, мов на холоді. І коли пролунав дзвінок, здригнулася, простягла руку до слухавки — та рука тремтіла.

— Алло, — промовила тихо. — Алло, — обізвалася ще раз, бо на іншому кінці проводу мовчали.

— Це я. Добрий вечір, — і голос замовк. Олена теж мовчала, тільки трубку притулила до самого обличчя.

— Ви мене чуєте? — озвалося нарешті з того кінця.

— Чую. Я слухаю, Вікторе Сергійовичу, — опанувала себе Олена.

— Я не спитав вас, коли поїдемо по дітей. Я буду їхати, мені потрібно до батьків, — виправився на ходу, — а вам теж треба… Ви чуєте мене? — він помітно хвилювався.

— Я чую. Поїдемо, може, перед вихідними? — ледь приховувала хвилювання у голосі.

— Добре, тоді я ще раз передзвоню. А як вам сьогоднішній семінар?

Олена посміхнулася.

— Було цікаво. Мені…

Знову обоє замовкли, Олена наважилася і першою промовила:

— До побачення.

— Не кладіть трубку, — несподівано попросив Віктор Сергійович, — зачекайте. — Але нічого не говорив, потім промовив із тугою в голосі: — Ви справжня чаклунка. До побачення, — і поклав слухавку.

Олена лежала на ліжку з розплющеними очима і думала про кохання, про те, що само воно ходить по землі, але закоханим дарує крила, часом настільки сильні, що вони підносять людину на не знану досі височінь, щоб з отакої ото висоти глянути на життя і відчути, яке воно прекрасне. Може, й ненадовго відчути, лише на коротку мить. Але яка то мить! Варта цілих десятиліть сірих буднів без любові.

Вона не дозволила йому заїхати за нею додому, сама вийшла за село на шлях. Вийшла раніше призначеного, щоб прийти першою, не змушувати чекати, але зелений легковик уже стояв на домовленому місці. Олена хотіла сісти на заднє сидіння, та Віктор Сергійович відчинив передні дверцята.

— Сідайте, — запропонував, посміхнувся, глянувши їй в очі.

Від того погляду вона зашарілася, потім засміялася:

— А я замерзла. Бр-р, який вітруган за селом, — поклала сумку на заднє сидіння, сіла зручніше і, коли машина рушила, подумала — добре було б отак їхати цілу вічність поруч із ним.

— А я про вас думав, — першим озвався Віктор Сергійович. Помовчав. — Весь час думав.

В Олени серце закалатало, пурхнуло пташкою з грудей і боляче вдарилося об реальність, ніби об лобове скло, за яким під колеса автомобіля мчала засніжена дорога.

— Не міг дочекатися, коли знову вас побачу. Що ви зі мною зробили?

Вона поволі зняла з голови хутряну шапку, поклала собі на коліна, зазирнула у дзеркальце над склом, посміхнулася.

— Бачите, хочу вам подобатися.

Машина зіскочила зі шляху і різко спинилася на узбіччі.

— Ви мені й так подобаєтеся. Дуже. — Віктор Сергійович схилив голову на кермо. — Так подобаєтеся, що… — підняв обличчя, взяв Олену за руки, подивився в очі. — Здається, я захворів вами, а не закохався.

Олена не забрала руки, не сахнулася, коли він торкнувся її вустами, спершу несміливо, потім так шалено, що запаморочилося в голові, але вона не противилася цьому шаленству.

— Як ми розминулися з тобою… тоді, вдома? Чому розминулися?

— Чому?

— Ні, ти скажи, ти знаєш.

— Я не знаю, але ж ми зустрілися…

Так зустрічаються двоє на перехресті життя. Позаду у кожного власна дорога, по якій розгублені роки. На плечі тисне багаж пережитого, у кожного — свій. І от вони зустрічаються. Чому? Навіщо?

Доля зводить їх, немилосердна доля зводить, щоб розлучити. Розлучити з коханням, повернути обличчям до обов’язку, до умовності, до холоду і порожнечі у власному серці.

— Говори.

— Мені добре мовчати поруч із тобою.

— А я хочу твій голос чути.

— Чому сьогодні зовсім немає машин на шляху?

— Уявляєш, ми самі у цьому безкінечному білому просторі.

— Ми не самі.

Вона поцілувала його під двором батькової хати, тихо промовила:

— їдь. Я завтра чекатиму.

Хотіла йти, але він притримав її за руку:

— Скажи щось.

— Я люблю тебе.

Його рука здригнулася, мов по ній вдарило струмом. Олена швидко вийшла з машини, відчинила хвіртку, зачинила за собою і прихилилася до неї спиною. Машина різко рушила з місця, і вже за хвилину гуркоту мотора не стало чути. А вона ще стояла і відчувала, як на вустах поволі зачахає поцілунок.

Удома її чекали, бо в хаті спалахнуло світло і батько відчинив двері.

— Це ти, Олено? — запитав у темряву.

— Я, тату, — голос дочки зрадливо тремтів щастям.

— Мамо, — за батьком вигулькнув Іван, — ти бачила, скільки ми з дідом дров напиляли?

— Ще ні, завтра побачу.

Марійка спала, щічки рожевіли теплом і спокоєм. Олена обережно поцілувала доньку.

— Куди з морозу, — смикнула її за