Смутна доба - Микола Смоленчук

— Як оце вас, князю!..

Коли Острозький відпустив козака, той рвонув вулицями, наче то було Дике поле.

— Навіжений, людей позбиваєш! — кричали йому, та де там.

Кинув повіддя на перелаз і до хати.

— Де вона?

Обоє, Лешка і Тарануха, уникали його погляду.

— Не встерегли ми її. І куди поділась — не знаємо, хоч шукали всюди. Шукали у Черкасах і Каневі теж. З Чигирина повідомив Карпо, її і там нема.

Левко довго стояв мовчки. Тоді поклав на ослін дві хустки, свій дарунок, і рішуче попрямував до порогу.

На Замкову гору прискакав з Москви ще один гонець, привіз листа князеві Острозькому від московських ієрархів. Повідомляли вони про смерть самозванця та обрання царем Василя Шуйського. Єпископи закликали князя «радуватись і веселитись, що істинна наша і непорочна християнська віра тверда і непохитна».

Тарануха, дізнавшись про те, переконався — мав князь зв'язки з московським духовенством і поза ним.

Схлинули барви київських круч, поменшало люду на міських вулицях — поринули в літні клопоти, котрі зиму годуватимуть. Дорослі розбігалися хто куди, підлітки зрання виганяли у Хрещату балку виводки кіз і поверталися додому, коли вже смеркало, а дітвора уже захопила дніпровські висипи, зустрічаючи радісним галасом кожну посудину, що відчалювала чи приставала до причалів на Почайні. Вечорами Верхнє місто знову оживало, лише Поділ та й Куренівка, натомлені трудовим днем, рано вкладалися спати.

Від річки ще дихало прохолодою. Тимко любив цю пору, хоч і згадував трепетно хмільну спеку півдня, того, за Чорним лісом, запаморочливу судому степових джерел, дику волю неміряних степових просторів.

«Може, тому вони й милі, південні степи, що пов'язані з кипінням твоєї молодої крові?» — подумав.

Та гаряча вдача його з роками не остудилась.

Весна непомітно поступалася місцем нежаркому літу. На Житньому базарі ще торгували полуницями, але між щедрих ринкових викладок уже заявилися провісники літа — від зеленого гороху до провезених знизу ранніх овочів.

У Гулевичівни почалася гаряча пора — дари її левад продавалися на всіх київських ринках. Торгувало тим делікатним добром чимало перекупок, взятих на сезон, та не гребувала і вона сама — всюдисуща, енергійна і наступальна.

— То я побігла, у пані Галшки непереливки, — наче вибачалась Лешка, покидаючи двір.

Тимко згодливо махнув головою, він, заклопотаний вічними воєводськими роз'їздами, ніколи не втручався у хатні справи.

Повернення Левка показувало на добре. Наче трохи вгамувався світ, перестали колотити людей московські події, заспокоїлись і київські уніати. А може, принишкли?

До самого обіду марокував він над човником ткацького верстата. Лешка давно просила його полагодити. За роботою непомітно летів час; так зосередився, що аж здригнувся, вчувши кінський тупіт, який обірвався коло його перелазу.

— Таранухо, до воєводи! Наказано — невідкладно!

— Чого б то? — здивувався козак.

Присланий не знав того й сам.

— Йде поголос, що цар Дмитрій живий. Кажуть, вбили іншого...

Більше Тарануха його не слухав: кинув на станок інструмент і швидко став переодягатись. Яничарку[160] не взяв, уже давно припадала вона пилом на стіні.

Востаннє оглянув двір, уже з сідла, і погнав коня. Якщо на Подолі люд ще варився у своїх справах, то у Верхньому місті побачив гурти на кожному виступі вулиці.

Біля одного стишив ходу — вирішив почути, про що говорили. Звичайно ж, про царя Дмитрія.

— До простих людей він був добрий, цар Дмитрій, тому й вирішили його знищити.

— Та бачиш, не вийшло.

— Не кажи. Через нього король хоче унію на московські землі запровадити!..

Київські міщани прихильні до Дмитрія, це Тарануха знав. Але