Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес

На площі Лас-Ераса друзі вигрівалися проти сонця, сидячи на лавці.

— Бачите, а вони вже не бояться виходити, — мовив Данте.

— Так, — погодився Джимі. — Тепер ця площа — старечий вулик. Я не кажу, що це додало їй краси, але нам принаймні спокійніше.

— І молодь начебто стала чемніша й уважніша, — відгукнувся Аревало. — Ніби…

— Прикро буде, якщо вони захочуть напасти на нас, — завважив Данте.

— Знаєте, що сказав мені один молодик? — спитав Джимі. — Що ця кампанія була від початку програшна.

— Коли ти відвертаєшся в інший бік, я нічого не чую, — поскаржився Данте.

— А знаєте, чому вона була програшна? — вів далі Джимі. — Бо люди все-таки ідіоти, навіть тоді, коли потребують війни.

— Ідіоти завжди молоді, — заперечив Рей. — Чи ми припустимо, що в недосвідченої людини була мудрість, яка здиміла з літами?

— Не мудрість, а чесність, — сказав Аревало. — Молодим не бракує чеснот. Вони ще не встигли набратися ні досвіду, ні жадоби грошей…

— Ідіотська війна в ідіотському світі, — підсумував Леандро Рей. — Будь-який надолобень закине, що ти старий, і порішить тебе на місці.

— Коли ти говориш так, ніби жуєш, я нічого не розумію, — роздратовано тиркнув Данте.

Відаль сидів коло Данте, скраю. «Цей нічого не чує, — подумав він, — а решта захоплені розмовою. Може, мені втекти? — Розвернувся, підвівся, мигцем перескочив клумбу, а потім і вулицю. — Не знаю чому, але вони мені нестерпні, — думав він. — Усе нестерпне. Куди тепер?» Так, наче в нього був вибір. Невже заради друзів він відмовиться жити з Нелідою? Загибель Ісідоріто вивела його з рівноваги, відбила будь-яку охоту до всього.

Відаль помітив, як здивовано витріщився на нього якийсь хлопчак.

— Не лякайся, — заспокоїв він. — Я не здурів, я просто старий: розмовляю сам із собою.

У своїй кімнаті Відаль подумав, що тільки поруч із Нелідою ще може зносити це життя. Зараз він повитягає з валізи дрібнички, мізерні реліквії, які зберігав на спомин про інші часи — про батьків, про дитинство, про перші закоханості, — і спалить їх без жалю, собі залишить хіба що найкращий одяг (не можна йти до Неліди аби в чому) і остаточно перебереться на вулицю Ґватемала. З Нелідою він почне нове життя, без недоречних спогадів. Тільки тепер Відаль помітив приймач.

«Нарешті Ісідоріто згадав про нього», — відзначив він і, вимовивши синове ім’я, завмер, немовби силкувався збагнути щось химерне.

Стукіт у двері змусив його здригнутися — чи то від страху, чи то від подиву: хто це? На порозі стояла Антонія.

— Ти йдеш? — запитала дівчина. — Не повіриш, але вона досі на тебе чекає. І звідки то в неї стільки терпіння?

— Я ще не вирішив, — щиро відповів він.

— Знаєш, що я думаю? Ти як вередливий хлопчак.

— Здитинів.

— Що з тобою говорити? Тільки час гаяти. Піду погуляю, — Антонія витримала паузу й додала: — Зі своїм женихом.

«Вони обидва винні, дядько й небіж, — подумав Відаль, коли за Антонією зачинилися двері. А що я вдію? Нічого. Для такого, як я, — замислився він, перемінивши думку, — найкращий вихід — це жінка, така, як Туна. Щоб не думали, наче загибель Ісідоріто, — він закусив губу, та коли вже почав, мусив закінчити фразу, нехай і над силу, — зробила мене песимістом. Тепер я розумію суть речей. До певного віку чоловік може собі робити, що заманеться; проте доходячи до межі, встановленої життям, немудро вже запевняти себе, що можеш бути щасливий лише тому, що тебе кохають». Він роздратовано уявив кохання таким, яким, блазнюючи, зображав його безголосий пропійця в старій крамниці на розі вулиць Бульнес та Парагвай: екзальтацією безумного підлітка. Згадав останні дні життя свого батька. Відаль не відходив від ліжка хворого, проте відчував, що батько дуже самотній і недосяжний. І нічим не можна йому допомогти — тільки час від часу брехати… Тепер настав його час іти; якщо ж він повернеться на вулицю Ґватемала, то муситиме брехати Неліді, казати, що все буде добре: вони щасливі й що нічого поганого з ними не станеться, бо вони закохані. І знову Відаль закусив губу, промовивши: «Ця Ісідорітова лікарка правду казала: потрібно в усьому бачити справжню суть». Він запалив вогонь і поставив грітися воду на мате.

Заваривши мате, Відаль скористався рештою води, щоб поголитися. Зробив це ретельно й зумисне поволі, начеб гоління було таким собі іспитом, який належало скласти добре. Стерши рушником залишки мила з обличчя, провів долонею по щоках і лишився задоволений. Перевдягнувся, трохи прибрав у квартирі, вимкнув світло й пішов, прихопивши ключі.