Кава з кардамоном - Іоанна Ягелло

— Та нічого, — Лінку раптом усе почало дратувати. Невже знову доведеться вдавати, наче вона шукає інформацію про Склодовську-Кюрі? — Нічого в мене цікавого, яка різниця, ти мені теж нічого не розповідаєш, то і я тобі нічого не скажу, зрештою, тобі це однаково байдуже.

І вимкнула комп’ютер.

— Як це байдуже, я так за тебе хвилювалася, не кажи так!

— Справді? А вона? А Каська? Вона тебе обходила? Як ти так могла? Чому ти віддала її, а не мене!

— Донечко…

— Що, вона була хвора, і ти її не хотіла? І хто такий цей Печериця? І чому батько загинув? А може, він не був моїм справжнім батьком, може, мій тато теж який-небудь професор?

Лінка розридалася. Зіщулилася на ліжку й більше не дивилася на маму, не хотіла її слухати, бо й так не вірила, що нарешті почує історію свого та її життя і щось зрозуміє.

— Я писала дисертацію, — тихо мовила мама. — Отак ми познайомилися. Кілька разів зустрілися. Це не було щось серйозне, але… Тоді в нас із твоїм батьком був поганий період. Ми часто сварилися, розумієш, грошей постійно бракувало, я весь час займалася наукою. Це було як запаморочення. Але я завагітніла.

Лінка мовчала. Боялася ворухнутися, щоб не урвати маминої розповіді.

— Я знаю, що ти напевне цього не розумієш. Я й сама не збагну, як могла…

— Може, я розумію, — тихо озвалася Лінка.

— Батько не знав, зрадів, коли я сказала про дитину. Із тим я зустрілася опісля лише раз. Приїхала до Варшави сказати йому, що не писатиму дисертації. Бо в мене буде друга дитина. Він не знав, що то його… Вагітність була вже добре помітною.

— І тоді тато зробив це фото…

— А потім батько дізнався. Ми пішли на гриль на знайомих. Моя однокурсниця напилася й усе вибовкала. Батько сів до машини, а він же пив пиво… Я тоді мала вести машину, бо через вагітність не пила алкоголю. Не знаю, куди він їхав, але почалася гроза. Машину занесло на мокрій дорозі… А потім на похороні…

— У тебе почалися пологи.

— Звідки ти знаєш?

— Мені це снилося, мамо. Усе це мені снилося. Чому…

— Чому я її віддала?

Мама почала ходити по кімнаті.

— Не знаю, як тобі це сказати. Це складно. Я…

— Я тебе не засуджую.

— У мене зовсім не було сил. Вона народилася передчасно, із дитячим церебральним паралічем. Два тижні провела в інкубаторі. Я розказала йому, її батькові. Він її признав, дав своє прізвище. Сказав, що плататиме гроші, але не хоче нас ніколи більше бачити. Розумієш, у нього була родина… Пізніше я сказала йому, що дівчинка померла. Я не хотіла мати з ним нічого спільного. А їй потрібен був догляд. Я боялася, що не впораюся… Була ти, а я перетворилася на тінь людини. Не мала сили, щоб підвестися й піти до лікарні. Нічого не їла. Не знаю, навіщо я підписала ті документи. У мене зовсім не було сили.

— А бабуся?

— Бабуся? Не засуджуй її. Вона любила мене й бачила, що зі мною діється. Я не могла дати ради із собою, що вже говорити про дитину. У неї теж не було сили, не здолала би возити малу на реабілітаційні заняття, а крім неї в мене нікого не було. Потім, коли я це підписала й повернулася додому… Що було далі — не пам’ятаю. Знаю лише, що тебе хтось завіз до Сероцька, а я, здається, намагалася… Наковталася якихось таблеток. Потрапила до лікарні.

— Тепер ти знову там була…

— Розумієш, потім я хотіла її знайти. Але в мене була глибока депресія, лікарі не хотіли визнати, що я із цим впораюся. Хоча я відійшла, отримала другу освіту, знайшла гарну роботу… Усе не так просто. Потім зустріла Адама й намагалася про все забути.

— І ти нічого йому не сказала.

— Ні. Я боялася, що він мене покине. Був Кай, була ти, запізно, аби щось говорити, але потім це знову повернулося. Розпач, докори сумління. Я поїхала до Кракова, спершу з Каєм.

— Два роки тому.

— Так. А потім сама. Сиділа біля входу до дитбудинку й дивилася, як діти виходять до парку. Я навіть не знала, як вона виглядає. Нарешті довідалася, що її вдочерили, а я ж думала… Думала, що боротимусь за неї, може, ще не пізно. Хотіла вам про все розповісти… Але не вдалося. І тоді все повернулося. Довелося знову лягати до лікарні, бо я не могла це подолати.

— Мамо…

— Що?

— Дякую, що ти мені про все це розповіла.

Мати глянула на доньку сповненими сліз очима.

— Знаєш, я почуваюся так, наче хтось зняв з мене страшенний тягар.

Підійшла до Лінки й обняла її. І знову розплакалася.

— Усе буде добре, мамо. Усе буде добре, от побачиш.

ЕПІЛОГ

Була гарна погода, саме підходяща для фотографування. Пообіднє сонце м’яко освітлювало траву, фасад великого білого будинку, вкритого червоною черепицею й обличчя людей, які сиділи за столом, накритим картатою цератою. Може, ця церата, думала Лінка, і не була якоюсь вишуканою скатертиною, як годилося б на день народження, та нічого іншого просто не знайшлося. Крім того, салати, фрукти, напої й солодощі однаково повністю її закривали. На почесному місці пишався малиновий торт із шістнадцятьма свічками, які Лінка невдовзі збиралася задмухнути.

На жаль, на фото не можна побачити, що коли вона це робила, загорівся краєчок картатої церати, а пожежу загасили великою пляшкою кока-коли. Зате можна здогадатися, хто прийшов на свято, влаштоване в будинку, його Лінчина мама винайняла на місяць канікул. Вона слушно вважала, що після червневих бурхливих емоцій усі потребували відпочинку. Ба більше, після всіх переживань вона не впала в депресію й могла би стати живою рекламою слів «Що мене не вб’є, те зробить сильнішою», бо навіть після того, як Адам від них пішов, мама була в стані думати й діяти розсудливо.

На фотографії вона стоїть ліворуч, тримаючи в руці келих вина. На ній літня сукенка з великими квітами, і це може свідчити про те, що за ці роки її смаки не дуже змінилися, і ще про те, вона просто причепурилася на доньчине свято. Лише Лінка, Наталія й Каська могли би щось додати про мамину сукенку. Але й вони б не сказали, що мама, яка протягом трьох тижнів на селі жодного разу не одягла сукенку, зате ходила в старих і дірявих футболках, одяглася так лише заради Лінчиних гостей. Вони ж