Одинадцять хвилин - Пауло Коельо

* * *

Вона взяла дві валізи й поставила їх на ліжко; вони давно вже були напоготові, в чеканні того дня, коли всьому настане кінець. Вона уявляла собі раніше, що наповнить їх подарунками, новими сукнями, своїми фотографіями на тлі снігу та у великих європейських столицях, спогадами про той щасливий час, коли вона жила в найбезпечнішій та найвеликодушнішій країні світу. Вона справді мала кілька нових суконь та кілька фотографій на тлі снігу, що якось випав у Женеві, проте, крім цього, все буде не так, як вона собі уявляла.

Вона прибула сюди з мрією заробити багато грошей, довідатися більше про життя і краще взнати саму себе, купити фазенду для своїх батьків, знайти собі чоловіка й привезти сюди свою родину, щоб вони подивилися, де вона живе. Верталася з сумою грошей, достатньою, щоб реалізувати свою мрію, не відвідавши гори і — а це було гірше — чужа самій собі. Але вона була задоволена, бо знала, що настав момент зупинитися.

Дуже небагатьом щастить не проґавити цей момент.

Вона пережила тільки чотири пригоди — була танцівницею в кабаре, навчилася французької мови, працювала повією і до безтями закохалася в одного чоловіка. Чи багато людей можуть похвалитися тим, що спізнали стільки емоцій за один рік? Вона була щаслива, незважаючи на свій смуток, і цей смуток мав своє ім’я, причому він називався не проституцією, не Швейцарією, не грішми, а Ральфом Гартом. Хоча вона ніколи собі в цьому не признавалася, у глибині свого серця вона хотіла б із ним одружитися, одружитися з чоловіком, який тепер чекав на неї в церкві, чоловіком, готовим познайомити її зі своїми друзями, своїм живописом, своїм світом.

Вона вирішила уникнути цієї зустрічі, оселитися в готелі поблизу аеропорту, тим більше, що мала вилетіти вже наступного ранку; бо відтепер кожна хвилина, прожита з ним поруч, стала б для неї роком страждань у майбутньому, роком туги за всім тим, що він сказав би й чого не сказав, за спогадом про його руки, його голос, його підтримку, його розповіді.

Вона знову відкрила валізу й дістала звідти вагончик із іграшкового поїзда, якого він подарував їй у ту першу ніч, коли вона була в його помешканні. Вона дивилася на нього кілька хвилин і викинула його в сміття; цей вагончик не заслуговує на подорож до Бразилії, бо той поїзд не приносив радості малому хлопчикові, який завжди мріяв про нього й майже ніколи його не бачив.

Ні, ні, вона не піде до церкви; він міг би запитати її про щось і, якби вона відповіла йому правду («Повертаюся до Бразилії»), ще почав би умовляти її, щоб залишилася, пообіцяв би все, щоб не втратити її в цю хвилину, сказав би про своє кохання, яке підтверджував протягом усього часу, що його вони провели разом. Але вони навчилися жити вільними, й стосунки, побудовані на іншій основі, їх би не задовольнили — можливо, це й була єдина причина того, чому вони кохали одне одного, бо знали, що одне не має потреби в другому. Чоловіки завжди лякаються, коли жінка каже: «Я хочу від тебе залежати», а Марії хотілося б забрати із собою спогад про Ральфа Гарта — закоханого, відданого, готового на все задля неї.

Вона ще має час для того, аби остаточно вирішити, піде вона на побачення чи не піде; а в цю мить їй треба зосередитися на речах практичніших. Багато чого ще залишалося не вкладеним у валізи, й вона не знала, куди все це помістити. Вона вирішила, що нехай хазяїн будинку сам думає, що з цим робити, коли увійде сюди й побачить домашні електроприлади на кухні, картини, куплені на ринку товарів, які були у вжитку, рушники та постільну білизну. Вона нічого з цього не може забрати з собою до Бразилії, хай навіть її батьки потребують цих речей більше, аніж який-небудь швейцарський жебрак: вони завжди нагадували б їй про пережите.

Вона вийшла, попрямувала до банку й попросила видати їй усі гроші, що там відклала. Управитель, з яким вона не раз побувала в ліжку, сказав, що це хибний намір, ці гроші могли б і далі давати їй прибуток, і вона отримувала б відсотки в Бразилії. Крім того, якщо її обікрадуть, то багато місяців її праці виявляться марними. Марія вагалася якусь мить, подумавши, — як завжди думала, — що службовці банку справді хочуть допомогти їй. Та, поміркувавши трохи, дійшла висновку, що метою цих грошей було не перетворення на ще більшу кількість паперу, а купівля фазенди, будинку для своїх батьків, кількох голів худоби та можливість найняти робітників.

Вона забрала все, до останнього сентаво, склала гроші в невеличку течку, яку спеціально для цього купила, й почепила її на пояс, під одягом.

Потім пішла до агенції подорожей, молячи Бога, щоб Він не дозволив їй змінити намір. Коли вона попросила поміняти їй дату вильоту, вони сказали, що літак, який вилітатиме наступного дня, сяде в Парижі, де їй доведеться пересісти на інший. Їй було однаково — головне, щоб вона опинилася якнайдалі від цього міста, перш ніж устигне двічі подумати.

Вона пройшлася до одного з мостів, купила морозиво — хоча їй знову зробилося холодно — й стала дивитися на Женеву. В ту мить усе тут здалося їй іншим, так ніби вона щойно сюди прибула з наміром оглянути музеї, історичні пам’ятки, відвідати модні бари та ресторани. Кумедно, що коли ми живемо в якомусь місті, то завжди відкладаємо знайомство з ним на потім — і здебільшого так ніколи з ним і не ознайомимося.

Вона подумала, що має радіти, бо ж повертається на батьківщину, але радості не відчула. Подумала про те, що має сумувати, бо ж покидає місто, яке поставилося до неї дуже добре, але не відчула й смутку. Єдине, на що вона спромоглася, це видушити з себе кілька сльозинок на думку про себе, таку розумну дівчину, яка, проте, ухвалювала здебільшого хибні рішення.

Але погодилася з тим, що цього разу прийняла рішення правильне.

* * *

Церква була зовсім порожня, коли Марія туди увійшла, й вона могла в цілковитій тиші милуватися прегарними вітражами, осяяними