Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію - Ерленд Лу

було встановлено, що все це відбувалося насправді, а ті, хто стверджує, що нічого цього не було, брешуть, кажу я. Суди іноді помиляються, каже Бім. Згоден, кажу я, а крім того, ніхто не знає, звідки береться реальність; може, все це суцільна ілюзія; може, і нас з тобою немає; може, ми з тобою зараз не сидимо в авто, а лише уявляємо собі, ніби ми тут сидимо, кажу я; і так можна продовжувати до нескінченності, можна скільки завгодно ускладнювати картину, та це ж думки, і все, що не візьми, — це думки, тому, — будь ласка, дай мені спокій, кажу я, бо мені давно вже не чотирнадцять років. І хоча думка про те, що все — сама лишень ілюзія, відкриває перед уявою привабливі можливості, оскільки в цьому випадку Фінляндія теж виявляється ілюзією, тому писати про неї брошуру немає ніякого сенсу, а отже, я вільна людина і можу робити, що хочу, і вода в такому випадку теж ілюзія, ви тільки уявіть собі, як це було б добре, адже тоді не було б жодних потоків і розливів, і не було б навіть ілюзії потоку, і все було б тільки сном: мені сниться, що мені сниться; мені сниться, що мені сниться, що мені сниться… Проте мені вже давно не чотирнадцять років, тому дайте мені спокій, будь ласка; є речі, які існують, і є речі, які не існують; і є речі хороші і погані, незалежно від того, з якого боку подивитися, і якщо тобі не шкода витрачати час на те, щоб доводити, що правда — це неправда, і відстоювати щось, чого немає, будь ласка — воля твоя, але я хочу міцної визначеності замість плутанини, що розтікається, мені потрібні тверді рамки, чіткі дефініції, і насамперед я хочу точно окреслити Фінляндію, нанести її на міліметрівку.

Так сказав Торгрім, каже Бім. І що ж він сказав? — питаю я. Сказав, що немає доказів, — відповідає Бім. Ну, добре. А хто такий цей Торгрім? Він начебто головний, каже Бім. Я киваю. Значить, Торгрім щось на зразок фюрера в цій компанії, подумав я. Це його ти збив з ніг, коли забирав мене, каже Бім, тому він тепер на тебе злий. Отже, він так і каже, що знищення євреїв нічим не доведено? Ну, так він каже, відповідає Бім. Скажи, а в тебе є якісь причини вірити Торгріму? — питаю я. Взагалі-то немає, відповідає Бім, просто він же головний і побував один раз на зльоті в Швеції, а там виступав якийсь чоловік і сказав, що немає доказів, а крім того, він розповідає, що читає книги Ірвінга; я розгубився, бо Джон Ірвінг — один з найпопулярніших авторів книжкового клубу, він пише довгі романи, які подобаються жінкам, і, наскільки мені відомо, в них дуже мало нацизму, тому для мене виявилося несподіванкою, що Торгрім читає Ірвінга, однак це все ж таки хоч якась ознака психічного здоров’я, подумав я. То ти кажеш, Торгрім читає Джона Ірвінга? Я відчуваю, що мені важкувато уявити собі таку картину. Значить, він член книжкового клубу? — питаю я. Може, він бере участь в короткочасних літературних круїзах чи в літературних екскурсіях по Барселоні? Або у вас там щось на зразок читацького гуртка? Цим, чи що, ви займалися в хатині, коли я приплив до вас на байдарці? Невже Торгрім читав вам уголос останню книжку Ірвінга? — питаю я Біма. Це — Девід Ірвінг, каже Бім. Не Джон Ірвінг, а Девід Ірвінг. Ну, це зовсім інша справа! Це як день і ніч. Девід Ірвінг пише на історичні теми. Я чув про нього. Він пише книги, в яких намагається довести, що не було ніякого холокосту. Девіда Ірвінга судили в британському суді і визнали його писанину безпідставною і такою, що не має ніякої сили, але Торгрім, звісно ж, читає саме ці книги і вже встиг передати далі послання, яке міститься в них, і, таким чином, воно вкоренилося в чиїхось головах як факт, хоча це не факт, а підробка, проте воно вкоренилося, розрослося й зміцніло. Але ж ти й сам багато читаєш, кажу я. Принаймні твоя сестра каже, що ти багато читаєш, а якщо так, то тобі не могли не траплятися тексти, які повністю викривають Ірвінга і Торгріма, залишаючи їх голісінькими наодинці з самими собою і з їх особистою трагедією. Так, я справді читаю досить багато, каже Бім. І все одно ти їм повірив? — питаю я. Не знаю, каже Бім. Ми це якось не обговорювали, ніби що є, те є. А що ти зараз читаєш? — питаю я. Що це за книга, за якою мені тоді довелося повернутися? Та он ця, каже Бім, простягаючи мені товстезну автобіографію Лені Ріфеншталь. Я про неї, звісно, чув і навіть бачив кілька її фільмів, а як же інакше, недарма ж я стільки років провчився в університеті, а якщо ти кілька років провчився в університеті, то ніяк не оминеш Ріфеншталь, так чи інакше ти неодмінно з нею зіткнешся, бо вона знімала фільми в часи Третього рейху, фільми, які потім звинуватили в пропаганді нацизму; про те, так це чи не так, — можна сперечатися тижнями, однак чисто формально, з точки зору правового розгляду вона, як я читав, визнана невинною, і її-то автобіографію, виявляється, вивчає зараз Бім. А чому ти це читаєш? — питаю я. По-моєму, це цікаво, каже він. Чим же це тобі цікаво? — питаю я. Чуже життя, відповідає він. Та ще й таке, як у неї! — думаю я. У якомусь сенсі вона все пережила і все перепробувала, і мені імпонує, що Бім читає цю книгу, це в чотирнадцять-то років; адже я мало не в два з половиною рази старший від нього, та цього не читав, а коли мені було чотирнадцять років, я читав про індіанців, а не про Лені Ріфеншталь або Другу світову війну, за одним винятком: ця книга називалася «Тебе це теж стосується», і вона входила в обов’язковий список шкільного читання, її написала людина, яка пережила концентраційний табір; після того як я її прочитав, я потім кілька тижнів не міг оговтатися від жаху й огиди, як це, мабуть, і було задумано. Крім того, я хочу знімати фільми, каже Бім, а Ріфеншталь якраз теж знімала фільми, от я і вирішив, що дізнаюся з цієї книги щось корисне. Ну і як? — питаю я. Не знаю, каже Бім. Ти можеш спокійно знімати фільми, кажу я. Для