На краю ненависті - Уляна Пас

- Ти плачеш? - схоже, Ян також не чекав подібного, тому що витріщився на мене у повній розгубленості. 

- Мені дуже шкода твого батька. Я… також думаю, що йому треба боротися, - витираючи долонями сльози, відповіла. 

Несподівано Ян подався вперед і пригорнув мене до себе, тому тепер я могла ревіти йому в футболку.  

- Досить, маленька, - прошепотів Ян десь зовсім поряд з моїм вухом. - У мене і так емоції на межі, а бачити твої сльози - вище моїх сил.  

Схлипнувши востаннє, я підняла на нього заплакані очі, і на якусь мить між нами усе завмерло. Як так взагалі могло статися, що усі мої стіни всього за секунду посипалися? Сьогодні я побачила Яна справжнім. Люблячим старшим братом, веселим і щирим. І сином свого батька, котрий нізащо не хотів його втрачати.  

Ян також мовчки мене розглядав, наче намагався зважити всі «за» і «проти». Він не робив більше спроб мене поцілувати, і це підкупало. Мою думку Золотов враховував. 

Тільки от не врахував того, що моя думка змінилася саме сьогодні, кілька миттєвостей тому.  

Недовго думаючи, я потягнулася за поцілунком сама. Ян, схоже, не чекав подібного, тому що завмер, наче вкопаний, а тоді зробив те, чого не чекала уже я. Обережно відсунув мене подалі. 

- Що ти... - я розгубилася, адже злякалася, що тепер Ян відштовхне мене. 

- Я не хочу, щоб ти робила це через жалість, - хмуро заявив. - Я взагалі не збирався розповідати тобі про батька. Тому давай просто забудемо цю розмову.  

Стримати фиркання не вдалося. Зараз Ян був схожий на мене після того поцілунку в машині. Тоді я також назвала це помилкою і попросила забути. Ну що ж, тепер стало зрозуміло, як паршиво в той час було Золотову.  

- Знаєш, Яне, - ображатися і закриватись від нього я не збиралася. Хотілося зробити дещо інше. - Я ніколи не цілувалася через жалість. Для мене це якось... неправильно. Тому викидай з голови цю дурню і зрозумій нарешті! Ти подобаєшся мені! І як би сильно я не намагалася викинути з голови усе, що з тобою пов’язано, нічого не виходить. Навіть те, що ти хлопець моєї сестри не зупинило мене цього разу. Ти все ще думаєш, що я наважилася на цей поцілунок через жалість? 

Золотов мовчав, напевно, цілу вічність. Я не могла зрозуміти, що там коїлося у його голові, адже за непроникним виразом обличчя важко було щось зрозуміти.  

І коли вічність минула, він обережно поклав свої долоні мені на обличчя і потягнув на себе. Його язик миттєво проник до мого рота - і хвиля тепла просто знесла усі бар’єри, котрі були ще до цього моменту.   

У цьому поцілунку не було пристрасті, як такої. Дуже повільно, наче розтягуючи мить, Ян насолоджувався моїми устами, а я міцно трималася руками за його шию.  

Здавалося, що нам обом був потрібен цей момент близькості. Йому - для того, щоб перемкнутися і притупити біль, а мені - щоб нарешті усвідомити правильність своїх дій.  

Ян мені подобається, дуже і дуже сильно. Тепер я у цьому не сумнівалася. Десь там, у глибині свідомості, все ще мигала червона лампочка і нагадувала про те, що він з Альбіною. Та зараз я на неї не зважала, тому що просто не хотіла. Як і не хотіла відштовхувати Яна.  

- Що тепер буде? - питаю тихо, коли поцілунок закінчується. Ми все ще занадто близько одне до одного. Долоні Яна у мене на щоках, а мої - у нього на шиї. Очі в очі, наче цей зоровий контакт - наша ниточка.

- Більше я не дам тобі можливості втекти, - тихо шепоче.  

- Я не збираюся тікати, - усмішка розтягується на обличчі від його слів. - Мені і тут непогано.  

- А може бути ще краще, - Ян так різко перетягує мене до себе на коліна, що я навіть обуритися не встигаю.  

Його сидіння їде назад, тоді взагалі падає, а ми разом з ним. Навалююся на Золотова усією своєю вагою і відчуваю, що ця ніч лише починається. Його руки гуляють моїм тілом поверх комбінезону, і я одразу шкодую, що не одягнула сьогодні сукню.  

- Ти вирішив спокусити мене просто тут? - кусаю уста і починаю тремтіти від нестримного бажання продовжити почате.  

- Напевно, я просто вибухну, якщо ми зупинимося лише на поцілунку, - його очі так яскраво світяться, що я просто втрачаю розум. Це наче одержимість. Або ж хвороба. Я не можу зупинити усе це, і не хочу зупиняти... 

- Тоді варто прискоритись, щоб не сталося вибуху, - усміхаюся і за черговим поцілунком знову тягнуся першою.