Червнева злива - Тимофій Гаврилов
Якоїсь миті я знову почав думати про неї. Чи памʼятає вона, адже спливло стільки часу! Що, як для мене не виявилося місця не тільки в її житті, а й у спогадах?
Я намагався уявити, як ми випадково перетинаємося на котрійсь із залюднених вулиць. Навіть якщо шанси один до мільйона. Чи, може, кращі?
Я пробував сконструювати нашу розмову, добирав слова і фрази, якими звернувся б до неї, доточував, відкидав, перебирав, нерішучий, з чого почати. «Добрий день» здавалось мені жахливо недолугим; хоч як я крутив і комбінував, нічого не клеїлося.
Плутанина, що виникала в голові, доводила мене до безглуздя. Мабуть, я божевільний.
Радше за все, вона не впізнає мене, сприйме за жебрака, а може, щось у ній, якийсь невиразний порух, що його не назвати спогадом, спонукає уповільнити крок.
Хай вона пройде повз, дуже близько, не зупиняючись. Так краще для нас обох.
Я з головою поринав у мелодії, що їх добували знесамовитілі пальці.
— Чому ґінкґо?
Відповіддю було листя. Воно нагадувало крихітні зелені віяльця, силуети напнутих парашутиків, намножені з зеленого паперу витинанки.
Ладний прийняти будь-яке моє рішення, він поклав чекати. Це була та мить, коли поспішати немає куди однаковою мірою, як і баритися.
То була найважча мандрівка мого життя і дальша, ніж до найвіддаленішої планети. Сповнена суперечностей, розіпʼята між блаженством і нестерпністю, ілюзією віднайдення і незворотністю втрат.
Ми мали невеликий вибір. Якщо його поготів доречно так назвати. І він, і я прекрасно усвідомлювали це. І хоча ми воліли не говорити більшого, саме воно зумовлювало наші вчинки.
Я шукав голку в копиці сіна. Я мусив це зробити, дарма що все було розписане до найменшої дрібнички. Нічого зайвого, тільки найнеобхідніше. А воно й було ним.
Ще б пак — абсурд, дивацтво, недолугий експеримент. Кінець кінцем, анахронізм.
З вазона спиналося вгору тендітне деревце; ми стояли і дивилися в теракотову далечінь.
Цього разу він усе знав.
Якось, вийшовши з задуми й підвівши погляд, я побачив прозору поверхню, помережану дощовими краплями. Вони здавались до того справжніми, що я несамохіть провів по них долонею.
Рука відчула свіжість і прохолоду, щось давно забуте.
Іншого разу я побачив чоловіка і заклопотаних людей схильці над ним. Вони оглядали його і перемовлялися. Дисплеєм приладу поруч з операційним столом бігла ритмічно-хвиляста лінія.
Зненацька в напружену тишу ввірвались короткі уривчасті звуки.
Люди довкола заметушилися. Їхні рухи зробились тривожними і розгубленими.
Прилад не вгавав подавати сигнали.
Не знаю, скільки це протривало. Як довго я провів у заціпенінні. Це могла бути секунда, а могло — багато хвилин.
— Кінець.
Той, кому належало слово, втомлено скинув ґумові рукавиці.
— Можна відʼєднувати.
Десь я вже чув цей апатично-відсторонений голос. Мене переслідувало дивне враження, наче це вже одного разу було. Воно мало гіркуватий присмак. Памʼять дедалі частіше грається в дежавю.
Якось подібно називався ресторан веселуна-самогубця, так ніколи і не відкритий. І ніхто інший не зробив це — бодай на згадку.
На мить запала гнітюча мовчанка, в якій жалібно поквилював кардіометр; до мене долинуло «Ми зробили все, що могли», а тоді все затихло. Приміщення, люди, предмети почали розпливатися.
Я впізнав би її з-поміж мільйонів голосів.
Акордеон, мало не вислизнувши з рук, геть збожеволів. Він рвався й стискався, звивався й підскакував, то випинаючи ребра, то бгаючись, наче злякавшись самого себе, докупи, мов безпорадне звіря, яке щулиться перед невідомістю.
Пальці не могли відірватися від клавіш, притягувані якоюсь диявольською ґравітацією.
Атож, все неповерненно позаду.
Волілося чогось, що вмотивовувало б усе. Це тобі, парубче, не жарти.
В горлі пересохло.
Недопалок залоскотав губи.
А вона стояла і не йшла.
Проходь, не затримуйся, красуне. Ми не знайомі. Це всього-на-всього аберація памʼяті. Інколи таке трапляється.
А вона знай обпікала мене своїм поглядом.
Я багато віддав би, щоб побачити, яка вона.
Раптом я злякався.
Сорок років тому я був сміливішим.
Світила спалахують і згасають.
Сонце проклало на асфальті лінію світла і тіні, розділивши нас. О цій порі лінія ділить тротуар навпіл. Ми наче опинилися на різних берегах. Вона — світло, я — тінь.
Все до біса серйозно.
Десь так воно й мало бути.
Якщо він гадав, що його пронесло, то глибоко помилявся. Наївність мало не коштувала йому життя. Хлопчина прямував до краю прірви, ні про що не здогадуючись.
Вони таки добрались до нього. Їм здалося, що він забагато знає, а може, були надто впоєні. Запах крові збуджував і спʼяняв. На одязі, який вони сховали і який хутко знайдуть і досліджуватимуть криміналісти, вона ще не встигла висохнути.
Йому прищеплювали, що знання гратимуть на його боці. Не було нічого легшого, ніж повірити в це; він всотував їх, мов губка.
Був рослиною, з тих, котрі безжурно відкриваються назустріч світові — багатообіцяючому, закличному, привабливому. Квіткою, що проросте крізь бетон, проте звичайна підошва розтопче її. Такі дивляться на довкілля широко розплющеними очима, тоді як їхній світ — усередині них, обʼємний і нескінченний; саме там відбуваються найважливіші події. Решта — гра обставин, серія збігів, вартість яких вимірюється єдино їхніми наслідками.
Він мав цю довірливість, цю презумпцію, що рідкісний дар і безжальний зашморг. Й ось зашморг затягувався тугіше й тугіше.
Те, що знав, обернулося проти нього. Щоправда, як невдовзі зʼясувалося, йому мало що було відомо — майже нічого.
Це не зовсім те, про що без угаву торочать. Воно — табу, до такого не готують, дорослий ти раптом стаєш таким. Як ті відморозки. Нам належить вірити в кращу версію світу, навіть коли проповідь суттєво накульгує.
А він ще нічого не знав, коли вони перестріли його. Ще й не здогадувався, що його приятеля немає, а його власні шанси сильно похитнулися. З чола над розсіченою бровою юшилась кров.
Можливо, вони мірилися лише налякати. А він стояв, прикипівши до землі, доки «Тікай!», яке вирвалось з мого нутра гаркотом незнаного мені звіра, схаменуло його. Хлопчина позадкував, а вже наступної миті розвернувся і побіг. Вони могли підстерегти його наступного разу, одначе наступного разу не настало.
Такі пики, як їхні, швидко не забуваються. Тих обох й особливо того, що позаду. Він цілком міг бути заводієм. З тих, які не знають, куди притулитися, доки врешті опиняються в обіймах зла; воно засмоктує їх, а вони наївно вірять у неписані кодекси
