Ольга Токарчук. Останні історії - Ольга Токарчук
Це Бог переміг смерть,
Яка вбила різника,
Який випив воду,
Яка згасила вогонь,
Який спалив палицю,
Яка побила пса,
Який розірвав кота,
Який вбив пташку,
Яку купив мій батько за два долари.
Він декламував серйозно, косячи оком на шпаргалку — кілька слів, написаних ручкою на тильному боці долоні. Взяла його руку і прочитала: “смерть, різник, вода, вогонь, палиця, пес, кіт, пташка”.
— Треба запам’ятати почерговість. Інакше це не має сенсу, — сказав він, задоволений, що йому це вдалося.
Він забрав її капелюха і саронга. Не хотів сказати, навіщо вони йому. Коло п’ятої вона зійшла стежкою вниз і побачила, що Майк підготував невелику сцену зі завісою, зробленою з покривал. Її син у білих бермудах і білій футболці заклопотано розкладав на маленькому столику якісь предмети. Кіш сидів у фотелі, повернутий до неї спиною. Чула його голос. Віддавав якісь розпорядження то хлопчикові, то Майкові. Вже кілька днів вони збирали скрині, робили сцену, розвішували мотузки з лампочками. Майк привіз навіть феєрверки й закопав маленькі ракети в пісок на пляжі, відразу біля входу до ресторану.
Під вечір, вперше за довгий час, на небі з’явилися хмари, але трималися вони далеко від острова, приліплені до горизонту, як жмутки брудної вати. Увечері сонце, що заходило, занурилося в них і освітило їх фантастичними кольорами — рожевим, яскраво-зеленим, фіолетовим. Сиділи на канапах учотирьох — вона з хлопчиком, Кіш і Майк, бо пірнальники попливли на кілька днів на якийсь дивовижний риф. Кіш був спокійний і розпружений. Знову мав рум’янці на обличчі. Вона подумала навіть, що вони виглядають, як намальовані помадою. Так, стоїть перед дзеркалом у лазничці й розмащує рожеве в делікатні цеглові тіні. Або щось зуживає.
Розклав перед хлопчиком гральні карти і попросив його подумати про одну з них. Потім тасував їх, перекладав, поки витягнув одну й показав її хлопчикові.
— Ця?
— Так, ця, — хлопчик вражено дивився на нього.
— Як пан це зробив? — запитав його Майк.
Кіш задоволений позбирав карти.
— Скажу вам наприкінці за умови, що збережете таємницю.
Майк приніс із бару напої і тарілочку екзотичних горішків.
— Звідки ви походите, пане Кіш?
— Кіш — це угорське прізвище, читається так само, як Лішт або Ліст. Цей композитор.
— То пан угорець? — запитала вона.
— Чи це так важливо? Скажемо так, що ми із Центральної Європи. Пані — більше, я — менше, бо мене забрала раніше хвиля еміграції. Я виїхав сімдесятого року.
— Я тоді народилася.
— Ну бачиш, люба дитино, ми є людською крамницею західного світу, інкубатором людей ready-made. Готовою конфекцією. Фабричні моделі: модель 56, модель 68, модель 81, — він зробив великий ковток і задоволено усміхнувся. — Я не повинен вживати алкоголю. Але ми люди доброї породи, старанно виконані, — потягував він, — дозволяємо собі більше, ніж інші.
— Що пан має на увазі? — запитала вона.
— Ох, хіба не треба цього пояснювати, пані знає історію.
— Всюди зле, — обізвався Майк і відрухово зиркнув на будиночки за рестораном. Світло там вже давно згасло. Ніхто не продовжив теми.
Тоді у блискуче від призахідного сонця море безшумно виплив освітлений маєстатичний левіафан, посланець світу, захованого за горизонтом. Могутній і чужий. Вони мовчки дивилися на нього.
Хлопчик став навпроти них і показав фокус зі зникненням м’ячика.
— Я був такий дурний, що не знав, як це відбувається, — сказав він поважно. — Я думав, що то чари.
— Тобі не можна того говорити, — застеріг його Кіш. — Пам’ятаєш про це? Це чари для інших.
Малий кивнув головою.
— Це буде моя характерна риса, я буду впізнаваний, — сказав він.
— Бо кожен має свої особливі вміння, правда? — звернувся він до Кіша. — А ти, Майку? Яка твоє особливе вміння?
Майк хвилинку подумав, а потім зігнув великий палець до передпліччя, так що палець торкався до руки.
— Браво, — оцінив малий. — А ти, мамо?
Не думаючи, вона склала руки перед собою, а потім повільно перевела їх через голову за спину. Її руки виглядали тепер, як розкинуті крила.
— Ого, — засміявся Майк. — Як гімнастка. Маєш м’які кістки.
Він пішов до бару за напоями, а Кіш взяв від хлопчика книжку, знайшов потрібну сторінку й показав кістлявим пальцем на текст.
— Прочитаєш?
Хлопчик глянув на вказаний фрагмент і почав читати, затинаючись на деяких важких словах.
— Тоді штукар взяв у руку дерев’яну кулю з численними отворами і прив’язаними до неї ременями й кинув її догори. Куля злетіла в повітря і зникла нам з-перед очей. Коли в руці чародія залишився тільки короткий кінець паска, прорік щось одному зі своїх учнів; тоді цей муж ухопився за ременя і так довго спинався ним догори, аж зник нам з-перед очей. І хоч штукар закликав його тричі, той не відповідав. Узяв тоді до рук ножа і, виглядаючи дуже розгніваним, поліз по ремені, і теж зник. Потім скинув на землю руку хлопця, потім його ногу, другу руку і другу ногу, потім тулуб і нарешті голову. По тому зійшов, голосно сопучи, його одежа була забризкана кров’ю. Тоді емір кинув йому новий наказ і штукар зібрав усі члени хлопця, поскладав їх, після чого копнув їх ногою і той встав живий і неушкоджений. Таке тоді огорнуло мене захоплення, що часто забилося серце, подібно, як під час мого перебування при дворі короля Індії, де я був свідком подібних фокусів...
— Досить, — Кіш поклав руку на книжку. Подивився на жінку, що сиділа навпроти.
— Це могло би бути моє особливе вміння. Прочитай ще це, — звернувся він до хлопчика. Вона спробувала забрати від нього книжку.
— Не читай. Це якісь жахи, — запротестувала вона. Але Кіш був спритніший, розгорнув книжку на тій самій сторінці й тріумфально поглянув на Майка, який саме повернувся з напоями.
— Ще
