Ольга Токарчук. Останні історії - Ольга Токарчук
Вона, внучка, не брала в тому ніякої участі. Думала тільки, що це благословення помирати так довго, мати час на кожен подив, кожен спогад. Мати час на жахливий переляк і покришити його на дрібні шматочки, які можна щонайбільше назвати незручностями, не смертю.
Потім після всього, після похорону, який випав якраз на час внуччиної додаткової сесії, мама сиділа в блакитному бабусиному халаті, сперта на ті самі подушки й далі чистила яблука, цього разу для себе. Ходила по квартирі в капцях померлої. Сказала, що халат і капці нові та що шкода їх викидати.
Мая пробувала записати цей простенький діалог зі сну відразу після пробудження і довго шукала в наплічнику олівця. Нарешті, коли його знайшла, знала, що щось їй зі сну втекло. Записала його кількома реченнями, але це було не все. Сиділа на ліжку майже гола й дивилася на свою руку, що висіла над сторінкою записника. На олівець, який зараз рушить, залишаючи після себе неспокійну криву лінію. Чекала зі завислою у повітрі рукою і надіялася, що рука сама знатиме, що написати, що вона краще пам’ятає, що було сказано у сні.
Як люди можуть самі за собою спостерігати? Хто в них дивиться і на кого дивиться? Хто є справді тим, що називається “я” — те, яке дивиться, чи те, на якого дивляться? Обоє не можуть бути “я”, це було б нелогічно, парадоксально. Це означало б, що людина — подвійна, а, може, навіть множинна. Але ж є щось, що дивиться на тіло, пильно відстежує тремтячі руки чи мішки під очима. Це щось є більше, ніж тіло, інтенсивніше, воно дивиться згори. Але й за ним спостерігають. Хто дивиться на втрату свідомості, на непритомність? Хто бачить сон? Кому сниться і хто записує сон? Хто говорить: “Зі мною діється щось недобре”, або “Я боюся”? Хто боїться, хто це стверджує? Чи людина існує подвійно, ніби вона — сіамські близнюки, підступний випадок, коли площиною зростання є спина? Ніколи не можуть побачити одне одного, подивитися один одному в очі, але обоє приречені носити одне одного.
“Я” і “я” — цей зв’язок невизначений і таємничий. Відбувається у внутрішніх незрозумілих монологах, в яких тільки деякі слова старанно продумані до кінця, решта відбувається у контурах слів, у словах узагальнених, розмитих, які врешті завжди поглинають образ. Це мова, якою говорить “я” до “я” — монолог з образів, що пливуть лавою, яка застигає в конкретних, монструальних формах тотожності. Вулканічні острови, які виходять з води й кам’яніють на поверхні, здивовані собою, сухі та мертві.
А коли “я” звертається назовні до “ти”, внутрішній театр монологів мусить поступитися місцем ритуальним діалогам. Діалог проголошує кінець незрозумілих знаків, сонних символів, безформних суґестій. Треба говорити зрозуміло і конкретно. Припасовувати думки до слів. Треба відбивати між собою м’ячі й ніколи не бути певним, що тебе зрозуміють. Правдоподібність порозуміння виражається факторіалами під рискою. А коли порозуміння не настане, можна робити добру міну і заректися наперед: знаю, про що тобі йдеться. Не знаєш, не можеш знати. Жоден науковий експеримент не пояснив цього. Ми — різні, але не знаємо наскільки. Оптимістично заявляємо, що трохи.
“Я” до “ти” — найболісніша частка. Незручна. “Я” стає залежним від “ти”, мусить постійно себе визначати, бути пильним і притомним. Кордони тут непевні, реагують на кожен дотик, вивчають і задкують, ріжки слимака. Коли непевність стає нестерпною, “я” тікає в маски, і не одна з них застигає, перетворюється на в’язницю. “Я” до “ти” майже завжди зближується зашвидко і треба боротися за дистанцію, панувати над нею.
Отже, краще “ти” замінити на “він”, це найбезпечніше співвідношення, тоді “ти” ніколи не підійде заблизько. “Я” мусить бути прагматичним, зосередженим на своїй гладкий кулястій поверхні, яка показує — аякже — свою форму іншим, але, передусім, відбиває зовнішній світ і не впускає нічого досередини. “Я” само може розглядати все з різних боків, може оцінювати — приймати або відкидати. Деякі речі поменшувати, інші — побільшувати, бути володарем сприйняття. Зробити так, щоб світ став “він”, тоді можна буде використовувати його, як предмет і перекидати з руки в руку, як м’ячика, чарувати, створювати і зникати.
Майк розвішав мерехтливі гірлянди довкола головного бунгало, ресторану й біля деяких будиночків — мали відлякувати мавп, які ставали щоразу агресивніші, особливо опівдні. Гірлянди складалися з осколків дзеркала, причеплених до нитки.
Вони неспокійно тремтіли на вітрі, контролюючи все довкола, як позбавлені повік, завжди розплющені очі. Відбивали світ по шматочках, порізаний, непостійний і тремтливий міраж, спричинений спекою, відблиск на воді, який перетворюється на випадкове тремтіння світла, на форми, які здаються знайомими через втому очей. Тепер всюди було повно мандрівних плямок світла. Вони швидко й пожадливо облизували кожну річ.
Вона не спускала хлопчика з очей. Сиділа з витягнутими на кріслі ногами, з тією самою, що й багато днів тому книжкою на колінах, розгорнутою на першій ліпшій сторінці, вона зовсім не читала. Бачила кожен його рух. Дивилася, як він піднімається на пальцях і зацікавлено стежить за цятками світла у дзеркальних зіницях. Коли ставав до цього байдужим, то повертався до фокусів зі зниканням м’ячика для пінґ-понґу або зав’язував на мотузці вузли, щоб потім доторком палички їх розв’язати.
Кіш сидів на своєму місці з купою газет і журналів; весь пообідній час стирчав на своїй канапі, іноді криси його капелюха трошки піднімалися, і тоді вона була впевнена, що він знову дивиться в їхній бік. Як вовк на узліссі. Коли йшли зі сином пірнати, мусили проходити повз нього, говорити йому: “Добрий день” або байдуже “Привіт”. Обертався до них.
— Як книжка? — питав хлопчика.
— Супер. Маю кілька запитань. Чи можу прийти пізніше?
Відчувала його погляд на
