Биті є. Макар - Люко Дашвар

Зіна обережно розтиснула долоні. З материнським усміхом зиркнула на хлопця.

– Не підведу! – запевнила.

– Звідки ти взялася? – запитав ошелешений механік.

Знав би він Зіну! Зіна життя розуміла краще, ніж життя Зіну Зіна ще вдосвіта поставила Тьомку чергувати біля будинку культури, тож на дев'яту ранку вони з сином упевнено потрапляли у будь-які варіанти черги, що на десяту їх стало мінімум п'ять. Сама ж стояла трохи збоку спостерігала за ситуацією, адже було вже таке в її житті – поки ти в черзі тирлуєшся, інші поза чергою купони стрижуть. Повз Зінину увагу не прослизнув симпатичний білявий хлопчина, що він був одягнений якось геть не за місцевим звичаєм. Вона завважила, як він заговорив з місцевим алкашем, потім до нього підтягнувся дивакуватий дідок у жмаканому пальті, а коли трійця швидко посунула геть, за ними учепився ще й молодик у бейсболці. Зіна наказала Тьомці стерегти чергу, пішла слідом. За десять хвилин чоловіки ввійшли до звичайного подвір'я на Новоросійській.

– …Звідки взялася… – буркнула Зіна. – Мама була народила. А тебе хто?

– Іди собі, – огризнувся механік.

– Ні, – сказала Зіна. – Бери мене на цю роботу! Не пошкодуєш. Хочеш, паспорт принесу? Прописка є – на Лазо дім у мене.

– Добре, – процідив механік. Нутром відчував: тітка не відчепиться.

Зіна кивнула.

– Скільки діб працювати?

– Одну.

– Шкода, мало. Може, розтягнемо процес?

– Слухай…

– …Зіна!

– Зіна! Куди ти лізеш? Не жіноче це діло.

Зіна дістала з-за пазухи фото дітей – готувалася ж! – простягнула механіку.

– Ти їх годуватимеш?

– А де., батько цієї банди? – спитав механік.

– Помер.

– А якщо і ти помреш? – без співчуття запитав Макар. – У заручників стріляють погані хлопці. Не чула?

– В оголошенні про це не написано, – відрубала Зіна.

Ще б пак, написав би він усе, що задумав! Механік повторив уже чотирьом обраним місце і час зустрічі, ледь відкараскався від питань літератора – «а паспорт із собою брати?», «а бутерброд? Нас годуватимуть?», «а що конкретно ми робитимемо?», відпустив найманців – справ до біса! Сам ляпнув: «Сьогодні о десятій!» і тепер губився – а як? Плану не було. Тільки ідея, гаряче жадання ввірватись на фабрику і холодне усвідомлення: зволікати сенсу нема!

– Майже два місяці виробництво не працює! – підхльоснув себе болючою думкою.

Спрацювало. Ускочив до салону «кіа», погнав на господарський ринок «Юність». Склоріз. Макарові конче потрібен склоріз. Оте єдине незаґратоване вікно з боку внутрішнього дворику сьогодні вночі повинно було стати його парадним входом до фабрики.

– Пилипенко… – буркнув із прикрістю. – Мать твою…

На другу дня в хатинці на Новоросійській Макар перевіряв куплене знаряддя – дорогий склоріз із вакуумною присоскою для акуратного видалення скла, а також молоток, невеличку сокиру, двадцять метрів міцної мотузки, два бублики широкого міцного скотчу і два страшні з вигляду мисливські ножі з круглястими широкими лезами. Усе те Макар склав у звичайний солдатський рюкзак, що його теж купив на «Юності». Поміркував трохи, поклав до рюкзака і пістолет-запальничку.

– Згодиться… – буркнув.

До десятої вечора – вісім годин виснажливого чекання. Як не зайняти себе чим корисним – тяму втратиш. Гайнути до фабрики? Перевірити, як там… Ні! Розумів: не треба. Ще розполохає впевненість, що керувала нині кожним рухом. Почекає. Дочекається, аби не сидіти отак каменем… Рухатися, щоб не збожеволіти. Дочекатися… Котра? Підскочив. Закинув рюкзак на плечі – важкенький! – побіг до автівки. Знайшов справу. До церкви. У Бога попросити благословення. Ні, захисту! Ні, удачі! Щоби зайти… І втриматися вже назавжди!

Здуру хотів був попрямувати до недобудованого храму біля будинку культури, та ще здалеку побачив біля будівлі купку людей із його оголошеннями. Певно, не вірили, що вдача зрадила, чекали, бідолахи, таємничого щедрого пана, що той по сто баксів за добу обіцяв. А за що? Хіба то важливо?

– Йолопи!

Розвернув автівку. На Поділ. Ще з часів животіння на Костянтинівській дивувався кількості храмів, що так щільно скупчилися на Подолі, – думка грішна тут народитись не могла, не те щоби дія чи вчинок. Зупинив біля першого-ліпшого. Увійшов… і раптом до дитячого плачу захотів затриматися. Назавжди. Молитви до неба линуть. Сумні очі з ікон прямо в душу.

– Отче, благословіть на справу… – сказав знічено молодому священику.

– На добру справу? – запитав той.

– На святу… – відповів щиро і переконано.

Священик перехрестив механіка, зашепотів молитву. Макар ковзав поглядом по іконах, ловив себе на думці, що не хоче звертатися з благанням до Богоматері та інших святих жінок. Тільки до святих чоловічої статі… А жінки… До жінок – опісля. І з молитвою, і з любов'ю, і з каяттям, і за прощенням…

На четверту дня упорався і з тим. Стояв біля храму, притримував рукою дерев'яний хрестик – священик повісив на шию з благословенням. Дивився в небо: котра? Здоровий глузд підказував – добре би повернутися на Новоросійську, упасти на диван, просто розслабитися і відпочити, та цього дня здоровому глуздові керувати не судилося.

– Ні, – прошепотів. – На Новоросійську не повернуся…

Погнав автівку до Дніпра. Сидів на набережній навпроти елеватора, що тільки його й не устигли ще знищити, – єдиний залишився від усього грандіозного дореволюційного мукомельного виробництва Лазаря Бродського. Дивився на величну споруду.

– А нащо тут комусь, щоби виробництва працювали? – бурмотів із ненавистю. Чіплявся поглядом за міцні стіни – наснаги набирався.

На восьму вечора страшенно зголоднів, та до близького, велелюдного в цей час «Макдональдса» не помчав. Як той розвідник: нащо – щоби його хтось побачив?! Ще пам'ятав Поділ, тож подався до невеличкої продуктової крамнички біля Житнього ринку. Купив батон і молока. Повертався до автівки, ламав хліб на ходу, запивав молоком із пляшки. Котра?… Котра?!

О пів на дев'яту – виснажений чеканням до повного божевілля – дістав мобільний і зателефонував Нані. Довгі гудки… Макар був певен: Нані не змінила номер, не обриває його дзвінки – просто мовчить…

– Ну що ти робиш, дурненька?… – Урвав виклик, узявся писати SMS.

То був особливий день… П'ятнадцяте січня, страсна Макарова п'ятниця. Душа стікала ніжністю до всього живого, наче то його останній день, і Макар раптом подумав, що так може статися, що останній… «Прощавай», – написав. Задумався. «…Квітів повно, – дописав. – Хай цвітуть усі. Ти не загубишся серед них».

Геракл Генрихович Пустовоєв у заручники збирався, як на місію вселенського масштабу. Надяг єдину вихідну сорочку – білу з високим комірцем. Причепив метелик у горошок. Прокрутився у широких – схуд чи як? – чорних брюках.

– Люсі! – завередував. – Де мій шкіряний ремінь?!

Люся стояла біля столу, прасувала зім'яті аркуші Гераклового рукопису, підозріло зиркала на натхненного чоловіка.

– У шафі!