Биті є. Макар - Люко Дашвар
Геракл Генрихович тренованим рухом перехопив чобіток, усівся в крісло, взявся рятувати рукопис – виймав списані чорною пастою аркуші зі взуття, розгладжував любовно, складав на письмовий стіл, оббитий зеленим сукном. Бурчав:
– Як ти насмілилася?! Ти… Я пожаліюся на тебе в мемуарах… Невдячна муза!
– Дурепа! Господи, яка ж я дурепа. – Люся так і сиділа на килимку, з неприхованим презирством дивилася на Геракла Генриховича.
Пустовоєв зиркнув на дружину. Усміхнувся уїдливо.
– Звичайно, ти дурепа, Люсі! А я… Я – геній! Я грант виграв! Мені тепер сто доларів платитимуть! На день! Я собі таку… доярку знайду!
Люся жваво підхопилася, та, перш ніж її міцні молоді руки встигли дотягнутися до худої шиї творця, Пустовоєв ще більш жваво і треновано підскочив із крісла і разом з улюбленою болонкою Маркізою зачинився у ванній.
– Знайду! Знайду! – верещав зі схованки. – Отак і знай, невдячна корово!
Люся підійшла до зачинених дверей, буцнула по них босою ногою.
– Тільки спробуй, стара сволото! Ноги повідриваю!
О дев'ятій ранку відчай усе ж таки потяг Макара до будинку культури. Одягся в найкраще – як на смерть. «Нікого там не буде. Люди… Вони ж – люди! Не лохи. Посміються і забудуть… От і все, – плакало серце. – На міст і в Дніпро. Недарма ж я там Любин голос чув. То вона мене кликала… Я тільки гляну… Просто так. Хай доля наостанок ще раз мене – під дих. Щоби уже не будував божевільних планів. Нема мені фабрики. Ну… Тинятися отут поміж тисяч таких же лузерів теж не хочу!»
Сунув, вдивлявся, наче перевіряв – правильно вирахував черговий вибрик долі чи вона вкотре сюрприз підкине. Ще здалеку побачив немалу юрбу біля будинку культури.
– Маячня… – буркнув. – Виставка якась чи шоу…
Підійшов ближче. Став на кінцевій зупинці маршрутки, що тут-таки, перед будинком культури, – ніби йому їхати кудись. Озирнувся. У юрбі зачинався скандал. Десятки зо три людей рвалися всередину осередку культури, розмахували Макаровими оголошеннями, кричали:
– Пропустіть! У нас тут добір на шоу!
У дверях стояла розгублена жіночка у кролячій шубі і домашніх капцях.
– Та що ви як показилися, люди? Нема тут ніякого шоу! Звідки у вас це оголошення? Не знаємо нічого!
Макар відчув: судинами – окріп. Аж у голові закипіло. А! То ще не смерть?!
З юрби вискочив міцний парубок років двадцяти. «Мені би такий підійшов…» – констатував механік несподівано азартно. Парубок став на порозі, загорланив:
– Так! Усім тихо! Ще не час. Нам на десяту треба було підходити. Поки відбір не розпочався, пропоную скласти чергу. Я – перший!
– Приїхали! Він перший… Та я тут з шостої ранку! – крикнула красива, як світлофор, жінка у смугастому пальті. – Я перша. За мною бабця була… У кедах і з мобільним телефоном. Щось не видно. Може, померла?
Юрба заходилася впорядковуватися. Слова, лікті, лікті…
– А точно по сто доларів платитимуть?
– А то! Я про такі шоу чув. Мій сусід після такого шоу тачку купив…
– Родичів не беруть. Я знаю.
– Що ти брешеш?
– Сто баксів? Мопед куплю!
– Де ти бачив мопеди по сто баксів?
– Добре, щоби шоу тривало і тривало. Чули? «Шоу маст гоу он!» Я би на рік записався…
– Дівко! А ти тут якого тир дуєшся? У тебе ще точно паспорта немає!
– У мене досвід великий…
Макар зіщулився – слова били градом. Відійшов трохи вбік. Розгубився: і що робити? Й мови не було, щоби оце просто стати перед юрбою, тицьнути пальцем у того чи іншого – ти й ти, а іншим – вибачайте. Розірвуть. «Блін, які ж ідіоти, – психонув. – Куди пнуться? Хай би прийшло двоє-троє… Мені більше й не треба. Але таких, щоби викликали довіру і співчуття. Щоби «сігмівцям» не хотілося їх убивати разом зі мною. Щоби заради них…» Озирнувся: неподалік від розпаленої юрби байдуже курив тьмяний від хронічного вживання оковитої занедбаний чолов'яга років сорока. Сіра куртка на плечах-вішаках, спортивки, шльопки. Макар напружився, підійшов до алкаша, став поряд.
– Дай вогню!
Алкаш мовчки дістав запальничку.
– А тобі, бачу, бабки по цимбалах? – обережно запитав Макар.
– Я нефартовий, – сказав алкаш. – Мені в таких мутках ніколи не щастило. За все життя тільки один приз виграв.
– Який?
– За сто гривень на мітингу годину мерз. Та воно того вартувало. Потім на ту сотню тиждень грівся…
– Ну… Тоді ходімо, – раптом сказав Макар.
– Куди?
– Працювати.
– А ти…
– Я, я! – Макар нервово роззирнувся, перейшов на шепіт: – Мені таке кодло не треба. Декілька… надійних…
– Я надійний! Тільки в мене ці… умови…
– Розберемося! – занервував Макар. – Ходімо. Не хочу, щоби ці охочі…
– Пане! – почув за спиною тремтячий хриплий голос. – Візьміть мене!
Обернувся. Перед ним стояв худий літній чоловік з довгим сивим волоссям, – але не воно грало першу скрипку в трагічному образі. Очі. Пронизливі чорні очі, рухливі і перелякані, як зайці, затьмарювали і дивакуватий пафосний одяг, і хворобливу худорлявість. Чи – підкреслювали.
– Ви… помилилися!
– Я все чув. Дозвольте представитися – Пустовоєв Геракл Генрихович.
Очі… Якщо ці очі викликали співчуття механіка, отже, й «сігмівці» клюнуть. Макар зацьковано зиркнув у бік юрби.
– Мовчіть, Геракле!
– Я можу все! – клятвено запевнив Геракл Генрихович.
– Йдіть за мною!
Макар рвучко посунув геть від юрби. За ним спішили алкаш і літератор. Косили один на одного.
– Пустовоєв! Геракл Генрихович, – перелякано сказав Пустовоєв алкашу.
Кроків за сто, коли гомін юрби уже не дратував слуху, Макар зупинився, щоби уважніше роздивитися «обраних», і з подивом побачив трьох чоловіків. Компанію алкашу і Пустовоєву складав білявий хлопчина, Макарів одноліток, – спортивна куртка, бейсболка на бровах, погляд іронічний. Небитий? Геть небитий. Він йшов за ними на відстані десяти кроків, але точно йшов услід.
– Що треба? – грубо вишкірився Макар.
– Візьміть мене. Я без грошей згодний. Безплатно.
– А я за гроші! За гроші! – захвилювався Геракл.
– Без грошей? Чому? – насупився Макар.
– Адреналін!
– Не всцишся?
– Ні.
– Добре, ти хто?
– Людина, – сказав хлопчина, наступив на Макарів мозоль.
– Людина? Ну, добре. Поговоримо.
– А це ще не все? Ми ще не отримали роботу? Ще буде співбесіда? – запанікував Пустовоєв.
– Обов'язково, – суворо відповів механік. – Ходімо, найманці.
Ех, бачив би Фома, яка компанія по його подвір'ю шастає. Макар завів «обраних» у двір, указав на лавку під засніженою голою вишнею.
– Отут чекатимете. До мене – по черзі. Зрозуміло? – сказав жорстко. Із подивом відзначив: у голосі з'явився метал. Всередині завівся двигун.
