Тістечка з ягодами - Ізабелла Сова
Усередині я знайшла три великих стоси давніх і свіжіших фоток. У стосі ліворуч ми з Бартеком на тлі Краєвидів, Які Неодмінно Треба Побачити. Ми, лещата і сніг, схожий на кокаїн, у мальовничому Ісхолі. Ми в портовій кнайпі в Колонія Сан Джорді на Майорці. Слухаємо Моцарта на одній із віденських вуличок, п’ємо шампанське на Маврикії, цмулимо мараскіно в Шібеніку, відпружуємося в клубі «Під Ящірками» й шукаємо дерев на вулиці Святої Анни в Кракові. Знімки, як із путівників, тільки що не такі чіткі. У стосі праворуч фотографії з вечірок, новорічних забав і танцюльок у ФІРМІ, в товаристві людей, котрих я ніколи раніше чи пізніше не зустрічала. Середній стос містив фотки Бартекових подарунків. Знімки ведмедиків і м’яких іграшок, книжок, альбомів, браслетів, перснів і кулонів, а також розмаїтих букетів, які я одержувала на іменини, дні народження, 8 Березня чи День святого Валентина.
Усього чотириста тридцять вісім відбитків. На стількох кольорових картинках залишилось увічненим усе наше спільне життя. Я взяла до рук першу з краю фотку. Величезний букет блідо-жовтих троянд, оповитий широкою стрічкою й огорнутий целофаном. Він коштував стільки ж, що й три Болекових халати. А тепер? Лякає восковою блідістю бруньок і штучною зеленню галузок аспарагуса. Застиглий, жалюгідний і просто мертвий, як порожній фантик від давно з’їденої шоколадки. До смітника це все. Я роздерла знімок навпіл. А потім наступний і наступний. Подерла всі, крім одного маленького неякісного кадру. Змучений Бартек із червоним від алергійного нежитю носом скніє над звітом для ФІРМИ о п’ятій ранку. Якусь згадку я повинна мати, щоб знати, за чим шкодувати. Або не шкодувати.
Вісімнадцяте
— Тепер тут буде твоя кімната. — Магда показала мені приміщення навпроти Бартекового кабінету.
— Я воліла б сидіти з вами.
— Та ти що, Ягодо. У нас нудно й тісно, як у старому кінотеатрі.
— Але звично. А тут усе чуже.
— Ну так, звично. Пачулю перевели на другий поверх.
— Чому?
— Бо Боббі Смайл вирішив зарахувати Пачулю з її ароматичними паличками до курців. А нова касирка, яка прийшла замість неї, просто жахлива. Поставила в себе на столі гидку ярмаркову свинку-скарбничку і наказує нам кидати туди гроші за кожну провину.
— Вам?
— Ну, головним чином, мені. Ввімкнула радіо — кинь два злоті. Кортить побалакати про роман принца Чарльза чи про знижки в пасажі — п’ять злотих. Намагаюся змити лак із нігтів — знову п’ять. Не помила горнятко з-під кави — теж штраф.
— А якщо ти не маєш дрібних?
— Тоді тобі, дівчино, вмикають лічильник. Потім усе підсумовують. Жах, — зітхнула вона. — Ще трохи, Ягодо, і я буду змушена взяти кредит на всі ці відсотки. Так що тобі немає за чим шкодувати. Зрештою, я буду тебе провідувати.
— Провідуй.
— Протестуємо цей новий експрес для кави і принагідно побалакаємо про останні розпродажі в «Плаза». О, здається, в тебе гість. Ти чула стукіт?
Хтось застукав знову і, не чекаючи на моє «прошу», натиснув клямку. Агата.
— Привіт, привіт. І як тобі на новому місці? Мушу визнати, що ти пасуєш до цього кабінету, справді.
Це комплімент чи недоброзичливість?
— Я тішуся, що новий шеф оцінив твою компетентність, Ягодо. Страшенно тішусь.
— І заради цього ти прийшла? Щоби поділитися своєю величезною радістю? — холодно запитала я.
— І заради цього теж, але я хотіла тебе про щось попросити. Не знаю, чи ти пам’ятаєш один інцидент, який трохи віддалив нас із тобою наприкінці червня.
— Пам’ятаю, — відказала я, дивлячись просто в її блакитні очі.
— Ну саме. Я була б тобі вдячна, якби ти поставилася до цього як до дурного невинного жарту.
— Ти сказала, що подумаєш?! — гукнула в слухавку Аня. Я вже п’ятнадцять хвилин звітувала їй про те, що нового у ФІРМІ. — Замість того, щоб вигорнути все великою лопатою і жбурнути в лице?
— Я не змогла б.
— Але ти не маєш причин її боятися.
— Це не страх, Аню. Просто я не вмію копати когось, хто простягає руку на знак злагоди.
— Якої ще злагоди, дівчино! Ця клізма крутиться, щоб не втратити посаду, а ти плетеш щось про якесь перемир’я! Ще скажи мені, що ви хочете потоваришувати!
— Пролунали такі слова, але Магда захихотіла, і Агата змінила тему.
— Хоч одна мудра знайшлася, яка вміє показати, що про все це думає.
— Бо Магда вміє, а я ні.
Не знаю, що відчуваю, що думаю і навіть за ким і за чим журюся. Суцільний хаос. Розсипані пазли, а я навіть не знаю, чи маю охоту й сили щось там складати.
Дев’ятнадцяте
Сьогодні я розмовляла з босом. Він викликав мене до себе зразу після ранкової наради.
— Бабі Смайл, — потиснув він мою долоню, розчавлюючи на кашу суглоби пальців. — Тільки не намагайся говорити інгліш, Джагодо. Я ненавиджу, коли хтось калічити мій рідна мова.
— Не буду, — пообіцяла я і перейшла до відповідної за таких обставин формули. — Я дуже тішуся, що повернулася на роботу. Що ви оцінили мій потенціал і що…
— Ніяких «ви», Джагодо, тільки Бабі, — обірвав він мене, акцентуючи слова, наче вуйко з діаспори. — Я теж радіти з тобою. Але тепер бути поважний і приступити до спеціальних завдань.
— Слухаю, — я стала струнко.
— Ви, поляки, є ідеаліст. А знаєш чому? Наша Кемпені купила вам вишукані абонементи фітнес. Басейн, сауна, аеробік. І що? — замовкнув він, чекаючи на відповідь. — І нічого, Джагодо. Майже ніхто не ходить. Чому, я питати?
— Тому що…
«Сьома ранку — це кепська пора для фітнесу», — хотіла сказати я, але Боббі вже мав пояснення:
— Бо ви є ідеаліст. Думаєте піти, коли стати друга Клавдія Шіфер. А так не буває. Треба пересилити себе, показати своє сало і займатися.
— Ага, — бовкнула я. Тільки чому він мені це каже? Я повинна ганяти людей на тренування, не зважаючи на те, що вони соромляться демонструвати розгодовані на чіпсах пуза й обвислі від ФІРМОВИХ фотелів стегна?
— Знаєш, чому ти тут?
— Не дуже.
— Бо саме ти, Джагодо, мати знайти мені фітнес, який вони полюблять.
Я невпевнено всміхнулась.
— Я спробую.
— Не спробую, Джагодо, але о’кей, Бабі. No problem! Бо я тобі довіряю і знаю, що ти вмієш шукати.
— О’кей, Бабі, — викинула я із себе, як
