Смутна доба - Микола Смоленчук

Князь О. Острозький помер 13 грудня 1603 року (Ред.)

Хвилювали православну церкву прямо таки ганебні віленські події. У головний литовський трибунал надійшла справа диякона Віленського братства Антонія Грековича. Учинив той найтяжчий чернечий гріх — виявлено було його гріховні зв'язки з монахинею Катериною Личанкою. У суворих канонах всіх релігій це моральна смерть ченця. А спритний Грекович лишає православне братство і перебігає до Потія, прийнявши уніатство. Грекович не з'являється на трибунал, бо ж він тепер непідвладний православним інституціям[153]; Топчевський, уповноважений братства, визнає справу Грековича підсудною і осуджує його до найвищої кари — смерті або довічного вигнання.

І тут на захист Грековича виступає Потій. Вирок головного литовського трибуналу він не визнає. Пише Сапезі, що його у трибуналі «лишили не тільки митрополичої юрисдикції, а й посади та сану», пише, що справа не в Грековичу, а у ньому самому, це його вирішили зганьбити й осоромити.

Дивовижно, та на захист Потія одразу виступає король, видає універсал, що рішення трибуналу по справі Грековича позбавлене законної сили, бо воно підриває митрополичу владу.

Князь Василь-Костянтин обурювався, його дивували прямо таки аморальні вчинки владики Потія, легковажна поведінка короля, але Віленському братству нічим він допомогти не міг, порадив їм шукати захисту у князя Януша Родивіла, онука Острозького.

Двоє Віленських братчиків, що приїздили до Острога, повернулися додому ні з чим.

— Важко буде православ'ю, синку, доки при владі знаходитиметься його королівська моць Сигизмунд Ваза!..

Він покинув церкву з сумними думками.

Князь Острозький прийняв інока Іоанна у залі надвратної будови замку, де приймав він почесних гостей.

Князь підвівся, коли Вишенський зайшов до зали. Були вони такі несхожі: низькорослий огрядний князь у вишуканому дорогому одязі і худющий довготелесий чернець у подраній рясі та вицвілому клобуці. Інок Іоанн видавався набагато старшим за князя.

Говорили вони про загнану в глухий кут православну віру, про нього самого, пришельця з Афону, торкалися незгод афонського інока з львівськими братчиками. Князь своїх думок не висловлював.

— Їдьмо до Києва, отче Іоанне. Сьогодні православний Київ стає над усіма містами України.

— Незрозуміле життя тут, княже!..

Повернувся воєвода якось непомітно — Київ ще говорив про Варну, про спалені околиці Стамбула, про обрання Сагайдачного запорізьким гетьманом. Щодня обговорювались якісь подробиці походу, здебільшого вигадані.

Тарануха ставився до тих розповідей спокійно, інколи з усмішкою. Кому знати краще про труднощі морського походу, як не багаторічному галернику?!

У боковій залі воєводства, відданій надвірним козакам, зібрався їх цілий гурт. Перебирали подробиці походу, заздрили реєстровцям, які ходили з Сагайдачним у море. Король мовчить, та воно й зрозуміло — надто часто невірні стали порушувати польські кордони. А в короля свого війська жменька, завжди, коли що, біжить до реєстрового козацтва!

— Чи повернеться Конашевич до Києва?

Хто міг на те відповісти? Ніхто!

— Мабуть, повернеться. Гетьману що робити, коли роз'їдуться на зиму січовики. А провід реєстровців — влада певна.

— Раніше король призначав старшого над січовиками.

— Було та загуло...

Надвірні козаки заздрили січовикам та реєстровцям.

— Шкода, що з ними не дихнув волі!

— Теж шкодую.

Тарануха радів, що Сагайдачний втер носа туркові. Взагалі Конашевич достойний булави, то скаже кожний, хто його знає.

Тарануху гукнули на вихід. Біля воєводського ганку побачив Лешку з якоюсь дівчиною. Почекай, то дочка Томила, бачив її кілька разів у Долі.

Лешка аж почорніла, довго не могла почати, наче їй язик одібрало.

— Зникла Доля. Підняла усю вулицю, двоє бачило, як біля нашого двору кинули якусь дівчину у критий візок і погнали на Верхнє місто...

— Чому на Верхнє?

Наче Лешка могла те знати. Добре було б, аби кривдники покинули місто, тоді б влаштували погоню на Черкаси. А в місті спробуй її знайти!

— Діло однорукого. То хитре стерво!

Лешці аж тепер стукнуло — надто часто в останні дні зустрічала вона коло свого двору незнайомих чоловіків,