Із медом полин - Жанна Куява
Марійка схилилася до Валиного плеча й тихцем замуркотіла:
– Тогово-но, – як завше, почала гутірку.[6] – Зразу після роковин по бабі Христині я поїхала в монастир, майже місяць там пробула, – здивувала подругу несподіваним початком.
Валька знала про смерть Марійчиної бабусі, навіть на похорон їздила, але про те, що згорьована подруга з якогось дива до монастиря подалася, почула вперше.
– Тогово-но, – вела далі Марійка. – Так мені тяжко було, Валько, що не знала, як бути, – говорила, ніби виплітала складні узори вовняного светра. – А теперка мушу вибрати: йти у монастир чи змиритися з тим життям, яке мені судилося.
– Марійко, ти що, як ти собі це уявляєш? – скрикнула діловита Валька й змахнула враз обома руками, блиснувши червонястим манікюром. Вона скидалася на бездарного диригента, що, не відаючи, як навчити оркестр вигравати милозвучної, раз по раз переривав гру, плескаючи голосно в долоні. Оркестр затихав, а диригент кидав у повітря невмілі рухи, затим знову ляскав, коли чув не те, що мав би чути.
Валька плеснула в долоні:
– Зректися всього земного?! А як же… доня? Як же твоя Оленка?
Марійка, на відміну від запальної Вальки, поводилася стримано. З-поміж четвірки подруг вона завше вирізнялася поміркованістю, терплячістю та покірливістю. І хоч траплялися винятки з правил, та спокою тому час до часу заздрила навіть розумашна, як її називали, Валька.
– Тогово-но, а Оленка й так майже постійно в матері моєї живе. Вони там коло господарства разом пораються, на городі копаються, бабусю Олену доглядають, – Марійка згадала одну з сестер покійної баби Христини. – А мені щось так гірко на душі, що не можу спокійно жити.
Вона закрутила чорною головою.
«Авжеж, непросто тобі», – подумала Валька. А вголос додала:
– Марійко, ти ще молода, і все ще владнається! Головне – вірити в це й дуже хотіти, – заговорила повчально.
Любила це начитана Валька. Тому всі й звикли до її настанов, які частіше таки ставали в пригоді, аніж навпаки.
І хоч Валька жила в місті за грошовитим та люблячим чоловіком, це не заважало їй лишатися співчутливою. Вона дозволяла собі вишукано вбиратися, дбала про обличчя, фігуру, тож скидалася на сімнадцятирічну панну, а не тридцятирічну пані. Та й щедрості не згубила. Мавши багато двоюрідних братів та сестер, чимало племінників, вона часто-густо роздаровувала свою добротну вдяганку й модні дрібнички саме подругам-кумочкам, у яких хрестила первістків. Найчастіше – Маргариті, бо й у свої тридцять та була мала, худа і злиднями годована. Рідше – Тетяні й Марійці.
Тетяні Валька могла запропонувати хіба якісь аксесуари: модні сумки, пояси, але не вбори, бо з роками приятелька погладшала кілограмів на двадцять, та й на такі подачки від заможної подруги реагувала різко, ба навіть грубо. Дякувала за дарунки лише тоді, коли мала добрий настрій. Інакше гордо від них відмовлялася…
А з Марійкою, з дитинства звиклою до чорного, Валька ділилася хіба якимись темними шарфами та хустками, бо все інше було Марійці і замалим, і занадто кольоровим.
От і тепер у Вальчиній великій торбі лежала темно-лазурова шаль, яку вона везла Марійці. Однак гадала: казати про сюрприз подрузі поки недоречно.
– Пам’ятаєш, як у школі ми співали: «Кто ищет, тот всегда найдет…»? – Валька хотіла підбадьорити зранену подругу заяложеною, як стара бабусина хустка-салісоха,[7] піснею.
– Ой, Валько, – глибоко зітхала раз у раз Марійка.
Дивно, але навіть це вона робила повільно. Навіть скрушне зітхання в неї було затяжним і глибоким.
– Тогово-но, ти сама хоч віриш у те, що кажеш? – спокійно прошептала. – У моїй родині сподіватися на щастя?! Ой, – махнула рукою. – Я ото монашок наслухалася…
Марійка зирнула на Максимка, що не відводив погляду від замурзаних циганчат, які ходили й випрошували в людей гривні. Поруч на лавці вона поклала букет. Валька небавом порахувала: рівно вісім квіток.
– Мабуть, і в монашки я не гожа, – сумно додала кума в чорному.
– Марійко! – заскрипіла кума-містянка, але враз умовкла.
– Бо тогово-но… Неправильно я думала, що в монахи йдуть ті, хто пережив якусь трагедію чи розчарувався в мирському житті. Мені сказали, що коли ти втікаєш від проблем, то не почуватимешся щасливою в монастирі. Треба мати Божий поклик.
– Та це зрозуміло, – кивнула Валька елегантною легкою укладкою з чорного, як у Марійки костюм, волосся.
– Але я побачила, що в монастирі шукають рятунку навіть бомжі, яким нема чого їсти, – ділилася свіжими враженнями й мішма згадувала все й одразу Марійка.
Валька терпляче слухала.
– Теперішнє безгрошів’я й біднота геть вибили людей з колії, – міркувала. – У Божій обителі вони шукають, чим прогодуватися, уявляєш? Тогово-но, але монашки нікого не проганяють, справді дають поїсти, знаходять для них таку-сяку роботу… Може, й мені чимось зарадили б?
Валька хотіла почути врешті головне від куми: що змусило її податися в монастир? Але поклала собі не квапити куму, старалася вислухати. Та все ж не стрималася, таки перебила її неспішну балачку:
– Подруго золота, але ти уявляєш, від чого ці люди відмовляються?!
– Знаю, – випалила, кивнувши, Марійка. – Знаю, що нам у селі не так уже й пусто живеться, тому й боюся, – примовкла. – Там, бачиш, тогово-но, морально важко…
Марійка крутнулася туди-сюди, щоб пересвідчитися, чи нема де чужих вух, котрі не дочують, а прибрешуть: мовляв, наймолодшій самітниці з
