Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Того ж вечора вернулися дознавачі-черкасці, підтвердивши чутки, що Виґовський знову формує козацтво і найманців навколо себе яко гетьман, перебуваючи при полку Ханенка. І Сірко в другодень знявся з бивака в Черкасах і спішним маршем пішов не в Брацлав, як говорив усім, а, вшанувавши за Мошнами полеглих у боях під Кумейками, круто звернув раннім досвітком на Городище. Далі путь його лежала вже прямо на Шполу, Тальне та Умань. Сотники лиш потім довідалися, до чого йдеться. Цим походом вони мусили оточити Уманщину, не зробивши жодного пострілу, щоб попередити навіть натяки на братовбивство. Той факт, що Ханенко прийняв Виговського, признавши напередодні Юрія як гетьмана, говорив Сіркові про небажання полковника затівати міжусобство...

Розділивши січове військо на три рукави і виславши наперед розвідку, кошовий пішов ярами і байраками на оточення Уманщини. Коли розвідники забачили бекети сотень Ханенкового полку, Сірко зупинив похід і наказав січовикам створити биваки в яругах і лісках, а до Виговського послав сотню розвідників на чолі з Гнатом Турлюном та листом від себе до сотників та полковника Коханка і окремо — особисто до Виговського:

«Ознаймую тебе, шляхетний пане, і вас, славні козаки Уманського полку та реґіментарі,— писалося майже одне і те ж у обох листах.— же малолітнє отроцтво Євраха-Юрія Хмельницького скінчилося, а отже, скінчився й термін чийогось високого опікування над ним. Надії на затвердження сеймом Гадяцьких домов, хоч і вабні,— нездійсненні і є грою магнатів. Благословенний митрополитом і підтриманий усім товариством січовим, Юрій, яко гетьман, є нині єдиною усправедливленою особою на це становисько, не ведучи за собою братоубивства і міжусобства. Отож пропоную і офірую вам усім, повністю оточеним, оминувши розбрат і всілякі квестії, доброхітно передати решту скарбних шкатул казенно-ґамзенних і клейноди гетьманські уже мененому нами Ґюрґію по покону!..

В годину дзиґарову, коли ви отримаєте ці цидули до власних рук, ваше військо вже не матиме лазу і змушене буде передатися січовикам-запорожцям. Марні сподіванки на будь-яку поміч навіть короля Карла-Ґустава, Валіде-Ханум та Яреми Петрановського в Стамбулі. А відтак по-людськи раджу і вам, козаки та старшини, і твоїй милості, як і особам, принаявним коло тебе, вирішити все це без братовбивства за дві доби. Бог вам у поміч, розуміння і береження!.. Наш бивак на Тікичі...

Першим прислав гінця до кошового Ханенко із запевненнями, що він «підтримує Виґовського лише з поваги до його особи яко уболівальника Гетьманщини» та з «дотримання неміжусобства», оголошеного запорожцями... Услід за тим гінцем прибув самоосібно із супроводом корсунський полковник Яків Петренко, як опора Виґовського, а наступного дня — генеральний осавул Григір Дорошенко з листом Сіркові від самого Виґовського. «Здаюся на силу і ласку твою у безвиході, хоч і не бачу в тому спасіння рідній отчизні і краєві та її людові, бо згодився б на те тільки тоді, коли б ті клейноди взяв у свої руки ти або пан Богун принаймні, хоч останній в осліпі до моєї особи і скомпрометував себе...»

Четвертого дня в містечку Гарманівка найманці Виґовського об'явили себе послушними січовим військам, прибічникам Юрія Хмельницького, а вслід і сам Виґовський не забарився приїхати, покликаний Сірком. Тут же привселюдно відбулася і передача шкатул і клейнодів Юрію убитим горем Виґовським. Юрій від радості пустив сльозу, а у Виґовського після розмови з Сірком один на один сталася запинка серця і задуха. Розмова в них була на диво спокійною і діловою та відвертою, як ніколи досі.

— Ознаймую тебе, лицарю,— говорив Виґовський потиху, облизуючи геть зблідлі уста,— що печуся і смертельно стумлю я не від утрати стану, булави та реґіментарства, бо не під силу вони мені, а від того; що вони потрапили не тобі до сильної длані, а отрокові, який керується, як переконався ще раз, своїм сповідником. А воно: на Бога май надію, а сам іди невтомно в дію... Не зумів я прихилити тебе до себе, як радили мені польські зверхники та навіть сам король. Позарився на химерні маєтності, повірив магнатам і реґіментарям польським та власному кмітові, відірвавшись від свого люду, отак спантеличеного моїми останніми діями...— в ожурі витирав чоло хустинкою Виґовський.— Безталанний ми народ між отакими підступними сусідами, та й тільки! Уповаю на Бога,— перехрестив себе, глибоко зітхнувши, Виґовський,— і тішитимусь, як по моєму відході ви вчасно спохопитеся і зрозумієте, що тепер наше спасіння у спаї із ляхами та литвинами, а Гадяцькі трактові статті в суті — їх вершина на днесь!.. Повторюю: вершина на днесь, яка може утримати нас і дати нам можність в подальшому звільнитися і об'єднатися із усією рештою русинів. І ще одно, звитяжцю! Виборність зверхників у державі надовго можлива навіть у такому оточенні, яке склалося в нас, але маєтна рівність, як і звитяжна, не лише неможлива, а й шкідлива, бо породжує самозванство і обезособлюе постатність здібних і нездібних,— витирав знову лице хустинкою Виґовський.— А ще прошу тебе, яко зацного лицаря,— додав він по мовчанці, не дочекавшись реакції від Сірка,— відпустити мене при охороні до Польщі із жоною Катериною і дітьми та з належною їй пайною частиною батькових Богданових спадкових скарбів і воднораз, даруй, застерегти від помсти мою велику і дурну родину, бо, врешті, дбаю не про себе осібно, у що настійно прошу мені Ласкаво повірити.

— Щодо твоєї, зацний пане, особи,— по мовчкуватому роздумові відповів Сірко, вперше зрозумівши досі недоступного йому Виґовського,— то обіцяю домогтися від гетьмана і скарбової помочі тобі, хоч ти й не просиш, і негайного відпущення до Польщі з охороною, а щодо твоєї жони Хмельниківни, то, даруй, її долю краще вирішувати рідному братові, гетьманові Юрію. Рішенець його, гадаю, буде справедливим,— аж тепер збагнув і відчув Сірко вповні траґедію Виґовського, його щирість в отій плутанині подій, мученицьку траґедію Богданової родини і відчайне становисько таки справді, мабуть, не достойного гетьманської