Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Сірко скрушно зітхав у подиві, аж очі вирячував на співбесідника, слухаючи про далеке минуле, відсвіжене його пам'яттю.
— За те, що міг зупинити берлин, запряжений шестериком, ламав таляри в пучках і підкови в одній руці, козаки прозвали Іванця Підковою. В мене є його патретик-парсуна,— хвалився Одинець,— вигляд халявний, як і в тебе оце, з довгими та пишними вусами, що ті крила врозліт, з копинястим чубом, з горбатим носом. А силищу мав, чувати, таку, як і ти ото, кажуть... У Василисі Підкова запізнався і побратався на крові з черкасами Яковом Шаулою, Гнатом Силою, Северином Наливайком, Дмитром Бутом та Самійлом Кішкою, а тим уже і з рядовим козацтвом. У визвольних походах на ординців вони ходили не однораз у Кафу і Очаків; Підкова водив своїх побратимів, уже ставши отаманом, і у Ясси, в боях звільнив усю Молдову, в якій став на прохання поспольства господарем. Бувши там із покійним Тимошем Хмелем, ти, напевне, про те чув,— ніби перепросився Одинець.— Домовник і спільник султана — король Баторій звелів Підкові, яко підданому, вийти з Молдови, а за відмову послав рейтарів на його козаків із брацлавським воєводою Янушем Збаразьким. У перемовах той підступно заманив лицаря, схопив його, оланцював і закував у диби та перевіз у підземелля до Львова. Катували, царство душі його,— зітхнув Одинець,— і тортурували в присутності короля, якому султан за страту дав п'ятдесят биків, чотири кадуби вина і два маринованих цитрин та арабського скакуна,— спинився, ніби щось призабувши, Одинець. — «Я вмираю за люд наш і батьківщину!» — гукав лицар перед стратою в останньому слові до присутніх, між якими були прощеними Яків Шах, Самійло Кішка та інші, що продовжили його священні битви за волю краю і люду,— перехрестився полковник святебно.
Розповідей про Черкаси і черкасців годі було переслухати. Одинець те все ніби сам бачив, так уміло оповідав. Він був перейнятий і життям міста, і турботами про поспольство, як рідко хто дотепер на Сірковій путі. Отож перейшов до розхвалювання Кшиштофа Косинського, коли вони під'їхали під тиху Діброву, що буяла осінньою міддю посаджених Кулагою дубків.
— Отут відбулася наша перша смертельна битва за волю із ляхами невбарі по смерті Баторія, за Сиґізмунда Вази в 7101 році від сотворіння світу, і в ній наклав головою після вивільнення не лише Черкас, Канева, іних міст, а й Києва Кшиштоф Косинський. На його честь цей обшир міста, оця його білостінна церква, цвинтар при ній, де він був похований, і вулиця та отой майдан іменуються відтоді Косинськими, межуючи із вірменськими рядами, шинками і торговими ятками Казбетовими. Було те давно, ще як цвітнем рік починався, а бач, живе в людові несмертно! — тішився полковник, як хлопчак.— Було тут всього: і якийсь Стрийковський писав про Черкаси у «Кроніках», і ординські баскаки сиділи тут, вигнані в Синьоводську битву, і двотижневу облогу хана Сайдет-Гірея Черкаси одні у всім краї витримали, не здавшись аґарянам, і литовського старосту Тишкевича вигнали, і сотні нападів витримали. Отам, на Бешті-Горі, є руйнища фортеці, ще князем Святославом Ігоровичем зведеної, кажуть. Її сто разів палили і відбудовували знову. Жив тут, як я ще був підлітком, дід Чигир, як світ давній, так він запевняв мене, що його прадід знав своїх родаків, воїв Чигирів, дід яких ще за князя Святослава був засновником і цієї фортеці, і тієї, що в Чигирині на Тясмі...
— То скільки ж літ оцьому замкові? — запалився оповіддю і Сірко.
— Достеменно того не відаю, але, думаю, за кількасот буде,— розвів руками полковник Одинець.
— Черкаси і започалися із замку?
— Пуповина, думаю, була у Василисі, а місто почалося із Замкової гори. Є тут гармаш і коваль, геть літній уже Давид Ворона, так його рід навіть мушкети вміє кувати, а Гора і Яр Хрещатий ще із хрещення Русі, кажуть діди, називаються так. Був цього літа в Києві, то бачив у Антона Ждановича малюнки святих пагорбів і інших місць, які він купив у якогось маляра, Абрагамом Вестерфельдом нібито прозивається. А наші парсунники повтікали із Києва в Московщину, бо там платня велика і братовбивства немає поки що. Де тих, кажуть, тепер черкасів немає тільки! Преподобний Діонісій повідав мені, що одних назв із осідками їхніми більше ста вже повсюди...
Верталися надвечір до замку, в якому на тимчас оселився Сірків реґімент, у розмовах та розглядинах. З оповідей Одинця перед Сірком мов живі стояли достойники, зводилися один поперед одного велетнями.
— Он скільки поклали їх, а що добуто нашому поспольству? — ніби вирвав Одинець у Сірка думку.— Отож-то й воно, ватаже!.. Таке братовбивство! І слава Богу, що ти трохи впорався з ним на днесь. Пишуть же і далі ієзуїти, як покійний війт полтавський Семен Горбань цареві лживі крамолки на чільців своїх і на мене дряпав. А навіщо? Об'являють, хоч тепер і обережно, себе гетьманами на радість ворожих достойників... А твої вчинки в поміч Юрієві всі тверезі чільці нині одобрюють, хоч він гетьман і не який там, а все ж спадковий і по покону та по закону визначений, бачився з ним у Києві, то дитя дитям, та й годі! Та й покійний батько його, як повернув із-під Замостя наші потуги по повному розгромі польських армад, не був уже мудрим, обкручений тією замтузною Геленою, позбавившись одного гріха, він пішов на другий, ще більший, підписавши трактат із царем... А це, кажуть, знову Виґовський вернувся в Умань, чи що, то послав я туди дознавачів учора і чекаю вістей.
— Виґовський в Умані? Хіба він не у Варшаві?! — аж зблід Сірко...
— Вернувся. Король пообіцяв йому, що, може, сейм ще затвердить Гадяцькі домови.
