Тістечка з ягодами - Ізабелла Сова

Хто ще? О, є: Божена, близька подруга з молодшої школи, ліцею й університету. Оскільки вона жила в сусідньому мікрорайоні, ми разом поверталися після уроків, обговорюючи Шимона, який вів у нас фізику (головним чином я, з помсти за зауваження про товщину кори мого головного мозку) або Гоську (це вже Божена, яка ревнувала до адреси Джона Бон Джові). Передостаннього разу ми бачилися зразу після захисту. Саме стояли на Плянтах в однакових кремових блузочках з розпродажу, бліді й вимучені іспитом.

— То я біжу, — зрештою сказала Божена. — Мушу відіслати той стрес.

— Я також, але триматимемо зв’язок, еге ж?

— Ну та певно! Я зателефоную до тебе на канікулах.

— Будемо час од часу здибуватись?

— Ясна річ, можемо разом піти по дипломи. Вони будуть готові наприкінці вересня.

Це була наша остання зустріч. Час відродити знайомство. Якщо є що відроджувати. Бо я так собі подумала, що коли за вісім років жодній із нас не бракувало іншої, то, може, воно того і не варте?

До кого я ще могла б зателефонувати? Знаю, до Ілони, з якою ми разом винаймали хату. Проговорили в запліснявілій кухні не одну ніч. Потім я на якийсь час переїхала до Бартека, директора з персоналу, а ще через три місяці купила в кредит «кавалерку». 3 Ілоною чудово балакалося за крекерами з «Нутеллою». Тобто вона говорила, виливаючи свої жалі на безбарвний світ, а я слухала, вдаючи психотерапевта. Старі добрі часи. Гаразд, дзвонимо.

— Та звісно, що пам’ятаю, — запевнила вона. — Як я могла забути людину, котра впродовж чотирьох років виїдала в мене гірчицю зі слоїка?

— А також сіль, цукор, оцет і «Нутеллу», — зізналась я.

— Я знаю. У кого ти тепер їх виїдаєш?

— Ні в кого, я живу сама.

— Ти не вийшла заміж за того, як його там…

— Ні, але ми й надалі зустрічаємось.

— Уже майже сім років, — вправно вирахувала вона. — А ти і далі живеш у тому тісному дуплі?

— Так, але відколи зробила антресолі, мені стало просторіше, — збрехала я.

— А що поза тим? Ти і далі працюєш у ФІРМІ?

— Саме обдивляюся за чимось новим.

— Тебе звільняють.

Це не скидалося на запитання.

— Наразі тільки відпустка, але це починає мене трохи засмучувати. Тому я хотіла би з кимось поговорити. З кимось класним.

— Тобто зі мною? — здивувалася вона.

— Нам завжди так гарно балакалося.

— Так, цілих три роки тому, — присадила мене Ілона. — А тепер? Тепер я маю нового психотерапевта й напружений графік. У принципі я могла б тебе втиснути між двадцятим і двадцять першим. Тебе влаштовує?

Я пообіцяла подумати і дати їй знати впродовж найближчих двадцяти чотирьох годин. А тим часом спробую ще пошпортатись у задніх шухлядках. Дивна річ. Коли людині двадцять, вона мріє про те, щоб утекти на безлюдний острів. Вона мріє про краплю спокою, віддалік від зграї, що заповнює кожен закуток винайнятої хати, спить у її лазничці й виїдає ласощі, сховані у шафі. А потім усе несподівано вщухає. Ніхто не заходить зненацька. Не витягає до кнайпи за п’ятнадцять дванадцята ночі. І не телефонує. Хоча трапляються винятки.

— Слухаю, — сказала я з надією в голосі.

— Я хотів довідатись, як ти даєш собі раду з тим стресом, а окрім того…

— Не знаю, — перебила я, — чи склала б я ФІРМОВИЙ ТЕСТ НА ПОДОЛАННЯ СКРУТНИХ СИТУАЦІЙ твого авторства, але наразі ще жива. Мені приємно, що ти дзвониш, Бартеку.

— Ягодо, я не озивався раніше, бо вирішив дати тобі час на роздуми. Хотів, щоб ти в усьому розібралася.

— Я не мій тато, але дякую за гарні наміри.

— А стосовно тієї купи, то… — він якийсь час добирав відповідні слова, — я не міг учинити інакше. Бо ж не можна було йти на конфронтацію з Агатою. Краще, коли хоч хтось із нас матиме постійну роботу.

Набагато краще. Бо, як стверджує його мамуня, романтичні поривання чудово виглядають у мексиканських серіалах, але не в польській економічній депресії.

— Що ти тепер робитимеш? — поцікавився він.

— Маю кілька ідей. — «Наприклад, паразитичний спосіб життя. Якщо знайду відповідну жертву». — Наразі зважую різні варіанти.

— Ти могла б переїхати до мене… — почав він.

— Гм…

— …але це, мабуть, не найліпша думка. Переїжджаючи зараз, ти чинила б за примусом. Ну, розумієш, фінансові проблеми й таке інше.

— Власне.

— Бо ж ми обоє вирішили, що в наших стосунках не буде таких ситуацій. Нічого намус. Ми тільки тоді зможемо збудувати щось справжнє, коли кожен із партнерів матиме шанси на повний розвиток. Коли замість принуки буде свобода й самореалізація…

— Але я зовсім не хочу до тебе переїжджати, Бартеку. Думаю, що в тебе немає для мене місця.

Бо його і справді немає. В його вишукано умебльованих апартаментах я відчувала б себе зайвою деталлю. Зайва картина. Непотрібна графіка на стіні.

— Я чую гіркоту в твоєму голосі, Ягодо. Розумію, що ти відчуваєш себе скривдженою нібито несправедливим рішенням керівництва. Але деколи ми якнайбільше потребуємо саме таких рішень.

Я всміхнулася. Куди як легко говорити про корисність болісних рішень, коли вони не стосуються нас самих і спричиняють біль комусь іншому.

— Окрім того, справедливість, — тягнув він далі заспокійливим голосом психотерапевта, — не завжди виглядає так, як нам того хотілося б.

Я знаю, як виглядає справедливість. Коли нас приймали до ФІРМИ, він одержав власний кабінет, службове авто й посаду віце-директора з персоналу, а я столик у боксі на чотирьох і зарплату рядового наймита. Ми обоє закінчили один факультет. Тільки що я з’явилась у ФІРМІ на два роки пізніше.

— Ну а поза тим, я хотів привітати тебе з іменинами, — докинув він. — То всього найліпшого, Ягодо. І, передусім, невгасимого оптимізму.

Третій

Раннє прокидання — це типова реакція безробітних або відправлених на передчасну незаслужену пенсію. Так мені сказав один добре поінформований сьогодні на Плянтах. Коли він підійшов, я саме сиділа на одній із лавок, удаючи, що шукаю сенс життя в «Алхіміку». Молодий шатен зі світлою борідкою, в майці із перекресленим качуром Дональдом і написом «Геть глобалізацію!»

— Що, безробітна?

Як він здогадався?

— Ніхто інший не сидить на Плянтах о восьмій ранку, — пояснив він, доки я встигла запитати.

— Наразі тільки за власний рахунок, — відказала я, намагаючись надати своїй відповіді нотку зухвалості.

— Наразі. Вони хочуть тебе приборкати, щоб ти не дуже виступала, коли дійде до звільнення. Я мав те саме. Спочатку «мейл» від шефа про відпустку