Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Припини. Він просто злякався. Але, може, уже порозумнішав?

— Мене це не цікавить.

— Ой, Лінко… Не кажи так. Ти ж не можеш отак сама…

— Я можу все, — відповіла Лінка. — Я впораюся. Дехто не заслужив, щоб зватися батьком.

— Ні, почекай… ви повинні поговорити. Принаймні про фінанси. Крім того, я не вірю, щоб Адріан… Я ж його знаю з дитинства, він завжди був таким порядним… Блін, не вірю. Моя мама постійно повторювала: «Бери приклад з Адріанчика. Такий вихований хлопчик».

— Він завжди був вихованим. І що з того? Усі вони однакові паскуди, кажу тобі. Знаєш, про скількох таких мужиків я читала на форумах?

— Забагато Інтернету. Дай йому шанс.

— Шанс? На що? Щоб він залишився зі мною через жалощі? Із тим, чого сам не хоче? Він мріє вчитися в Англії, хоче зробити там кар’єру! А дитина зіпсувала йому плани!

— Але це не значить, що він не хоче бути батьком!

— І ти проти мене? Теж уважаєш, що я перебільшую?

— Теж? А хто ще так думає?

Лінка зітхнула.

— Ніхто. Сорі. Про це відомо тільки тобі й Адріанові.

— А мама знає?

— Ще ні.

— Ну, то краще їй скажи. А тепер… якщо хочеш, зроблю тобі манікюр.

— Жартуєш?

— Ні. Тобі це потрібно… Щось для себе, — Наталія тільки тепер помітила, що лак валяється на траві. Підняла пляшечку й відклеїла травинку, яка прилипла до скла.

Адріан натиснув кнопку домофона. Він нарешті наважився. Навіть якщо її мама щось і скаже — нічого не вдієш. Йому просто треба побачитися з Лінкою. Але її мама відчинила двері, мов нічого не трапилося, і сказала, що Лінка поїхала до Наталії й повернеться ввечері. Ще й здивувалася, чому він не подзвонив. Адріан відповів, що в нього проблеми з телефоном. Бо що було казати? Що Лінка заблокувала його, прокляла й не хоче з ним навіть говорити? Мабуть, її мама ні про що не здогадується, про дитину теж. Хіба що… Майнула думка, це була мить, проте досить тривала, аби принести короткочасну надію, що, може, цієї дитини все ж немає, що то була марна тривога? Ох, якби ж то!

Не міг зрозуміти, чому вона так уперто його уникає. Він просто не хотів! Не хотів, аби його життя змінилося так кардинально й так раптово. Не хотів так рано ставати батьком. Адже він щойно обрав свій шлях. Боже, зроби так, щоб дитини не було! Адже трапляється, що дівчата мають якісь проблеми, що їм тільки здається, наче вони вагітні, Боже, зроби, щоб це був саме такий випадок! Воно їм швидко забудеться, і все стане, як раніше. Він поїде до Лондона, почне вчитися, вона складе випускні й приїде до нього, адже Лінка теж може продовжити там навчання, чом би й ні? Наприклад, займатися фотографією, адже їй це так подобається. Він може спитати в тітки, які навчальні заклади пропонують заняття з фотографії. Вони могли б стати таким чудовим подружжям: він художник, вона фотограф, удвох вони зробили б купу чудових речей, замість того, щоб займатися якимись дітьми, брати на себе обов’язки, залишатися тут, де немає жодного майбутнього! Боже, зроби так, щоб усе це їй тільки здалося!

Сів на лавці під будинком і вирішив почекати на Лінку. Навіть кілька годин. Він сподівався, що та прийде й скаже: привіт, я лише пожартувала, сорі, нехай усе буде, як колись. Та й годі. І він чекав. Ставало дедалі пізніше, але він таки дочекався. Побачив Лінку, як вона йде від автобусної зупинки.

Надворі панувала спека, попри пізній час. Це серпень — найтепліший місяць, а зовсім не липень. Гарячі вечори, хоч літо от-от скінчиться. Лінка йшла неквапом, у вузькій білій сукенці, і враз йому здалося, що, схоже, уже щось помітно. Може, якби хтось її не знав, Лінка ж завжди була такою стрункою, якби хтось її не знав, то й не зауважив би, але він уже добачив ледь помітні обриси під тканиною, і якусь обважнілість, яка теж була їй геть не притаманна. Лінка завжди була швидкою, як пума, як тигриця, а тепер ішла якось поволі. Так, наче геть нічим не переймалася. І тільки обличчя здавалося сумним.

— Що ти тут робиш? — спитала зненацька, так, ніби не заблокувала його номера й не забанила на фейсбуці. Мовби справді не розуміла, що, може, треба поговорити.

— Чекаю на тебе, — Адріан ковтнув слину. — Ми мусимо поговорити. Ти ж розумієш.

— Будь ласка. Що ти хочеш мені сказати? Бо я збираюся народити цю дитину!

Отже, це не помилка. Цей ледь помітний животик під сукенкою йому не привидівся.

— Лінко… Я ж не хотів…

— Чого не хотів?

Господи, може, вона й рухається повільніше, але вдача залишилася та сама.

— Я ж не казав, що не хочу, я…

— Серйозно? — тепер її голос звучав, наче гілка застрягла між спицями велосипедного колеса. — То що, може, тепер скажеш мені, що хочеш цю дитину? Що разом зі мною виховуватимеш, що радієш, що підеш зі мною купувати дитячі речі, візочок і пелюшки, що залишишся тут, у Польщі, бо станеш батьком, ну ж бо, давай. Бо якось по тобі цього не видно, щиро кажучи. Та й узагалі — я бачила щасливіших людей. Що ти мені впарюєш? Нащо взагалі прийшов?

Адріан мовчав. Не знав, що сказати, вона геть збила його з пантелику, він лише хотів їй усе пояснити, що треба якось із цим змиритися, що він її ніколи не скривдить, що опікуватиметься нею. Але нічого не сказав. Не зміг. Йому здавалося, що Лінка нападає на нього, від самого початку. Що все вийшло з-під контролю, а вона ще й глузує з нього. Мовляв, не доріс хлопчик, не дасть ради. Може, якщо вона так вважає, так і є насправді?

Мовчав. Задовго. Адріан не знав, як учинити, що власне сказати, бо й сам не уявляв, що про все це думати. Дорогою сюди йому здавалося, наче він усе знає, але тепер…

— Знаєш, що? — процідила вона. — Їдь собі до тієї Англії. Я не хочу такого батька для своєї дитини. Я собі дам раду.

— Цікаво, як? — спитав, хоч це явно було не те, що він мав би сказати.

— Ще не знаю.

Це було сказано щиро. Лінка здавалася втомленою.

— Зрештою, — додала вона. — Ти саме такий і є. Адже ти мене навіть не попрохав приїхати до того Лондона.

— Розумієш, тьотя…

— Сротя. Ти такий і є, Адріане. Тільки про себе турбуєшся. Завжди так було.