Маша, або Постфашизм - Ярослав Йосипович Мельник

— Стій отак.

Нахиливши її голову донизу, так що вона вперлася витягнутими руками в землю, я хлюпнув їй водою між сідниць, намилив і знову хлюпнув кілька разів водою.

— На. Витирайся, — дістав я для неї рушник.

Коли вона витиралася, мене знову раптом вразило, як сильно вона була схожа на жінку. Саме цей рух жінки, що витирається рушником, зафіксовано на багатьох картинах, які мені доводилося бачити в галереях. Та й Ельза робила все саме так.

— Тепер полий мені.

Я дав їй в руки банку з водою, і Маша, нахилившись, полила мені на руки. Я вимив їх з милом і потім, витерши, намазав кремом.

— Ну, безсоромнице? — я весело ляснув її по одній із одвислих грудей.

Вона миттю вловила зміну мого настрою і мило посміхнулась. От якби жінки так могли реагувати на твій настрій. І так віддано відповідати на нього. Ельза зазвичай настільки занурена у свої дурні турботи і думки, що їй плювати на те, що у мене на душі, який мій стан.

— Гаразд, ходімо.

Я поплескав її по другій груді. Це її підбадьорювало і повертало довіру, яка необхідна була між нами, поки ми йшли вдвох через поле. Ось іще доведеться доїти її — руками, щоби молоко не перегоріло, поки повернемося додому.

Я взяв її за теплу лапу, і ми рушили в дорогу.

5

Будинок Костюкова височів на пагорбі. Від нього вниз вела дорога, якою спускався мені назустріч хтось зі стором. Незабаром я впізнав Івана Хоміченка, з Михайлівки. Літню самку він вів, як і я, за лапу. От прикрість. Тепер самець втомлений і може нічого не вийти. До того ж вторинне сім’я, яким він може запліднити Машу, вже не таке плідне, як перша пор­ція. Даремно перлися.

— Привіт.

Ми зупинилися під величезним горіхом біля дороги.

— Як він сьогодні?

Хоміченко зрозумів, що я питаю про виробника, й відповів:

— У формі. З моєю дуже швидко впорався.

Я подивився на його стору. Вона була «зношена», проте народжувала справно, щороку. То була спеціальна порода стороматок, здатна за своє життя дати двадцять і більше голів потомства. Відсмоктані десятками дитинчат груди її бовталися на талії. З живота звисало кілька жирових складок. Шкіра на обличчі, на шиї та на стегнах відставала і морщилася. Що старший стор, то більше він схожий на тварину.

— Слухай, — сказав я Хоміченкові. — Не маєш часом молодого стора? Наступного року я хочу заколоти свого Кривого, і мені потрібна буде заміна.

— Треба подумати, — Хоміченко смикнув самку, що трохи відступила від нього, за руку. — Приходь до мене і сам подивишся. Є там у мене один, збирався цього року здати на м’ясо, та можемо домовитися. Потримаю до весни, як хочеш.

— Гаразд, домовилися.

Я потиснув йому руку і потягнув Машу дорогою вгору.

Костюков зустрів мене біля воріт, про моє наближення його сповістили собаки.

— Проходь.

Він пропустив мене у двір, зачинив хвіртку.

— Запізнився? — запитав я, коли він підійшов.

— Зможе, — сказав Костюков. — Таку молоду — зможе.

Він добре знав свого стора.

— Минулого місяця, — говорив Костюков, — він зміг за день покрити чотирьох. І три з них завагітніли. Він дуже хтивий. Тільки треба давати йому відпочивати. І щоби молодших — насамкінець. Ану...

Костюков узяв Машку за обидві лапи й оглянув із голови до ніг, як оглядають річ.

— Гарна. Тільки десь півгодини треба почекати, щоби він повернувся до тями.

Я вийняв нашийник, прив’язав Машу до кільця біля сараю і пішов до Костюкова в будинок пити чай.

Через годину ми вже поверталися додому. Злучка пройшла гладко. Стор-виробник відразу ж підхопився з підстилки, побачивши нас із Машею. То був рослий м’язистий самець зі симпатичними вусиками, які зазвичай носили всі виробники. Їх дресирували, і вони самі себе голили електробритвою. З допомогою Костюкова я поставив Машу навкарачки, головою донизу, і так тримав її, заспокійливо погладжуючи потилицю, а в той час стор обнюхував її ззаду. Перш ніж завести Машу в стійло, я оббризкав їй «Квіткою життя» шию, пахви та сідниці. Тепер від неї струмував сильний запаморочливий запах, від якого мене особисто нудило. Зате стор (він, побачивши Машу навкарачки, взагалі перестав зважати на нас із Костюковим) від нього просто шаленів. Його плоть швидко випросталась — і Машу було запліднено (я хотів би на це сподіватися) за лічені секунди.

— Молодець!

Костюков ляснув стора по сідницях і дав йому м’ясного пирога. Після стогону та реву, які супроводжували його виверження, він уже не видав жодного звуку, мовчки взяв пиріг і попрямував на підстилку їсти. На Машу він більше жодного разу не глянув — вона для нього не існувала. Все правильно. Завдання природи виконано. А більшого від тварини очікувати годі.

Маша виглядала дещо зміненою, чи мені тільки так здавалося. Всю зворотну дорогу я придивлявся до неї. Невже їй все одно? Стори, на відміну від інших тварин, не мали сезонних періодів, коли інстинкти спарювання пробуджуються, щоби потім згаснути. У самок бажання самця мог­ло пробудитися, коли завгодно, й рідко це збігалося з планами господаря. Зазвичай для таких випадків, аби самка не скидала ваги та не збуджувала інших тварин, тримали «холостого», тобто стерилізованого, самця. Він обслуговував самок, які бунтували. А на запліднення їх водили до породистого. І не часто бувало, щоб у цей час самка мала сильне бажання. Мені здається, так було і з Машею. Можливо, вона навіть і не зрозуміла, що сталось. А через дев’ять місяців буде народжувати своє друге дитинча, жодним чином не пов’язуючи ту подію зі сьогоднішньою.

Що краще я пізнавав сторів, то більше дивувався їхньому... щастю. Свідомість — це насправді пекло. Зробив би хтось із жінкою те, що я зробив сьогодні з Машею, — вона би збожеволіла від різних «людських» почуттів. А Маші хоч би що: йде собі й посміхається до сонечка. Тільки на прикладі сторів можна зрозуміти, що людина, по суті, вичерпується гідністю.

На середині зворотного шляху ми присіли перепочити­. Сонце стояло високо, і я скинув з себе сорочку. Маша втупилась у мене трохи перелякана, — в її очах можна було прочитати велике здивування. Навіть відсунулася. Їх зав­жди лякає, коли людина оголюється. Звиклі бачити її зазвичай одягненою, стори, очевидно, вважають оголеність лише їх, сторів, властивістю.

— Ну, чого ти злякалася, дурненька?

Я простягнув руку і почухав Машу за вухом. З її лівого соска звисала крапля молока. Якщо не здоїти зараз, то перегорить.

Я притягнув її за лапу ближче до себе. Спека стояла вже така, що по моїх плечах —