Ґолем - Густав Майрінк

Голос, який кружляє у пітьмі в пошуках за мною, щоб мучити мене масним каменем-салом, пролинув повз мене і навіть не помітив.

Я знаю, він — з царства сну. Але те, що я пережив, було реальним життям, тому голос не міг мене помітити і надаремно шукає далі, я відчуваю.

Прага

Поряд зі мною стояв студент Харусек з піднятим коміром тонкого, геть зношеного плаща; я чув, як від холоду йому цокотять зуби.

Ще застудиться до смерті на перетягах у цій холодній підворітні, подумав я і запросив його до свого помешкання через дорогу.

Але він відмовився.

— Дякую вам, майстре Пернат, — пробурмотів він, тремтячи, — на жаль, я маю не так багато часу… поспішаю до міста. До того ж, ми промокнемо до нитки, щойно виткнемося з-під арки. Навіть за кілька кроків! Злива й не думає вщухати.

Дощ заливав дахи й струменів обличчями будинків, мов рясні сльози.

Вихилившись трохи з-під арки, я міг побачити на четвертому поверсі будинку по той бік провулку, своє вікно; шибки крізь дощ здавалися розм’яклими, тьмяними й бугристими, немов риб’ячі пухирі.

Жовта, брудна вода потоком пливла вниз провулком, під аркою з’юрмилися перехожі, щоб перечекати негоду.

— Онде пливе букетик нареченої, — раптом озвався Харусек, показуючи на зів’ялий миртовий жмуток, який проносила повз нас брудна вода.

Хтось позаду голосно засміявся з тих слів.

Озирнувшись, я побачив старого, сивого, порядно вдягненого пана з роздутим жаб’ячим обличчям.

Харусек теж зиркнув назад і щось стиха пробурчав.

Від старого віяло чимось відразним. Я втратив до нього інтерес і розглядав вицвілі будинки, які скоцюрблено тулилися один до одного, наче роздратовані дощем старі шкапи.

Моторошні й занехаяні!

Набудовані хаотично, вони скидалися на бур’ян, що, несіяний, повитикався з землі.

До низького жовтого кам’яного муру — єдиних уцілілих решток старої, довгої будівлі — притулили їх два чи три століття тому, безладно, не беручи до уваги сусідньої забудови. Там кособокий покруч зі зміщеним назад чолом, поряд інший, стирчить, мов кривий кутній зуб.

Здається, ніби вони сплять під навислим похмурим небом, ніхто й не здогадається про їхнє незриме життя, затаєну ворожість, яку вони іноді випромінюють, коли осінній вечірній туман заповзає у провулок й допомагає їм приховати тиху, ледь помітну гру міміки.

За весь прожитий тут вік я упевнився — і тієї певності вже ніяк не позбутися, — що певної нічної пори і на розвидні будинки жваво ведуть поміж собою тихі, потайні перемовини. Іноді їхні стіни пронизує незбагненний, ледь відчутний дрож, шерехи перебігають дахами й скочуються ринвами вниз — ми байдуже сприймаємо ті звуки своїми притупленими відчуттями, не дошукуючись їхньої причини.

Часто снилося мені, наче я прислухаюся до примарного життя цих будинків, і зі страхом та подивом довідувався, що саме вони є справжніми таємними господарями вулиці, можуть ділитися з нею своїм життям і почуваннями, а потім знову всотувати їх у себе — вдень позичати мешканцям, які знайшли тут притулок, а вночі відбирати з лихварськими відсотками.

Перепускаючи через свою свідомість цих чудних людей, що мешкають тут, наче тіні, мов створіння, не народжені з лона матері, які в своїх помислах та діяннях здаються безладно зліпленими докупи, я дедалі більше схиляюся до думки, що такі сни таять у собі приховану істину, вона ж наяву розсмоктується, залишаючи в душі слабкий відгомін побаченої барвистої казки.

Тоді в моїй пам’яті нишком знову зринає леґенда про примарного Ґолема, штучну людину, яку колись тут, у ґетто, створив із стихій один рабин, що добре знався на каббалі, а потім оживив його для бездумного автоматичного існування, уклавши йому за зуби магічну тетраграму.

І гадається мені, що, як і той Ґолем, що обернувся глиняним бевзем тієї ж миті, як йому вийняли з рота таємничі знаки життя, так і всі ці люди мусять умить впасти замертво, позбавлені душі, досить згасити в їхньому мозку якусь крихітну істину, незначне поривання чи, можливо, навіть безсенсовну звичку — одним, і неясне очікування чогось абсолютно невизначеного, невловного — іншим.

Якого ж вічного, непозбавного страху сповнені ці створіння!

Їх не видно за працею, та все ж вони рано прокидаються, при першому проблискові нового дня, і чекають, затамувавши подих, мов на жертовні дари, яких ніколи не дочекатися.

А якщо, справді, трапляється, хтось переступає їхні володіння, якийсь беззахисний приблуда, коштом якого можна поживитися, їх раптом опосідає глевкий страх, заганяє знову по своїх кутках, змушує, тремтячи, відмовлятися від будь-яких намірів.

Нема для них істоти настільки слабкої, щоб їм стало відваги підкорити її своїй волі.

— Вироджені, беззубі хижаки, яких позбавили моці та зброї, — тихо промовив Харусек, глянувши на мене.

Звідки він міг знати, про що я думаю?

Іноді людська думка працює так інтенсивно, що, мов іскра, спроможна перестрибнути до мозку людини, яка стоїть поряд, — так здалося мені.

— З чого лишень вони живуть? — запитав я по хвилі.

— Живуть? З чого? Та деякі з них мільйонери!

Я зиркнув на Харусека. Що він міг мати на увазі!

Але студент мовчав, роздивляючись хмари.

На якусь мить шемрання голосів під аркою стихло, чутно було тільки шум дощу.

Що ж він хотів тим сказати? «Та деякі з них мільйонери!»

І знову Харусек ніби відгадав мої думки.

Він показав на ятку лахмітника, біля якої у брунатно-рудих калюжах мокло іржаве старе залізяччя.

— Аарон Вассертрум! Ось він — мільйонер! Майже третина єврейського міста належить йому. Хіба ви цього не знали, пане Пернат?

Мені буквально перехопило подих.

— Аарон Вассертрум? Аарон Вассертрум мільйонер?

— О, я його добре знаю, — з жовчю у голосі вів далі Харусек, ніби тільки того й чекав, що я його запитаю. — Я і його сина знав, доктора Вассорі. Чули про такого? Знаменитий окуліст доктор Вассорі! Ще рік тому все місто захоплено говорило про нього, як про великого… вченого. Тоді ніхто не знав, що він змінив прізвище, а раніше називався Вассертрумом. Доктор охоче грав роль вченого мужа, далекого від світського життя, а коли якось зайшла мова про його походження, скромно й зворушено натякнув, що його батько походить з ґетто, а сам він був змушений був ціною страждань і неймовірних зусиль прокладати собі шлях до світла науки від самісіньких низів.

Ага! Ціною страждань і неймовірних зусиль!

Чиїх страждань і чиїх зусиль? І з чиїми коштами? Цього він не сказав!

Я ж знаю, до чого тут ґетто! — схопивши мою руку, Харусек нестямно потряс її. — Майстре Пернат, я й сам ледь можу втямити, який я бідний. Я змушений