Осиний мед дикий - Ірина Савка

щастя, листоноша приніс їй листа. Радісно, швидкими руками розкрила, пробігла очима і наштовхнулася на слова: «Не чекай на мене». Як дочитала до кінця, того не пам’ятає, але фраза «Не чекай на мене» ще довго билася об її гарячі скроні. Він більше не прийшов, не розділив її горе, не втішив…

Їй пасувало чорне: Данка була висока, струнка, світловолоса, красива. Самотність виштовхала її з хати, і на Великдень вона вийшла між люди. На зеленому моріжку біля церкви молодь у вишиванках водила гаївки. Данка трималася осторонь і відпочивала очима на цьому живому барвистому вінку:

Ой ви хлопці-молодці, Перекажіть дівоньці, Гу-гу-гу-га-га-га, Перекажіть дівоньці, Най вона ся віддає, Най мене не чекає…

«Не чекай на мене» — знову кольнув болючий спомин. На другому кінці гаївкового кола стояв він — Остап, і його дружина: панськувата, з лінивими очима, завита за останньою модою. Вона висіла на його руці і зверхньо дивилася на всіх, не вступаючи до гурту. Остап зіщулено відвертав погляд, стояв чужим серед своїх…

Минув час і Данка вийшла заміж, і ніхто її так не любив, як її Василь. Його любові вистачало на обох. Ніколи не згадувала, а може — не хотіла згадувати про своє перше кохання. Аж тут сьогодні з її донькою знову він — правда, син, його син. Данка обнімала Любку і плакала. Дочка мовчки слухала і гладила мамине плече.

— Добре, мамо, — сказала з сумом. — Я подумаю і все зважу, я не хочу пережити подібне, попри те, що люблю його, люблю, як і ти колись.

Схлипнула і заспокоїлася Данчина душа: вона розумна, її Любка.

За тиждень Данка отримала листа, написаного таким далеким і знайомим почерком: «Прости мене, Данко, — благав Остап. — Не переч моєму синові. Він по-справжньому любить твою доньку. Він кращий, ніж я… повір. І прости…»

Чужі

Ольга лущила квасолю. Довгі пальці швидко вишолопували великі блискучі зерна, які лунко падали в порожню миску.

Виноградні стебла обвили невелику альтанку і створювали чудовий затінок для відпочинку. Обважніло гули бджоли, дзенькаючи по голівках чорнобривців, що килимком стелилися до ніг і наповнювали повітря терпким ароматом. У відчинені двері видно було, що у вітальні світиться екран телевізора, якого забула вимкнути. О, знову ця набридлива реклама, яку не любила найбільше! «Чи є у вас брудні речі, які маєте відправити у висилку на село?» — питав молодих господинь рекламатор пральних порошків. Її це дуже зачіпало. Чому селян вважають недолугими, чому думають, що вони одвічні шміраки, які мають бути приниженими і ходити в панських обносках? Чого слово «село» звучить у декого іронічно, зневажливо? Невже у цих столичних телекомпаніях справді бракує освічених людей? Вона хотіла б мати на це відповідь.

Руки у селян справді чорні і потріскані, але від святої землі і сонячного хліба. Коли мама виймала з печі високий запашний буханесь, завжди говорила: «Вдався, як сонце». Коли окраєць хліба ненароком падав на землю, старе і мале піднімали його, обтрушували з пошаною і цілували зі святістю. Так було в її дитинстві, так вона вчить своїх малих онуків, бо вважає, що все починається з поваги і любові. «Люблю медочок, бо солоденький. Люблю козака, бо молоденький» — вигулькнули в пам’яті слова з пісні часів її дівоцтва.

З плином літ ті слова втратили бентежність і сприймалися відчужено, ніби й не до неї говорилося. Олюсько, Олюсько, чого ворохобиш пам’ять, навіщо шкрябаєш зарубцьовану давно рану, хіба повернеш усе навспак?.. А чи хотіла б?..

Вона любила. Ой, як любила… Молоденька була, ледь після школи, з великими здивованими очима і лицем, ніби купаним у молоці. Вчителькою мріяла стати. Але Арсен не уявляв без неї життя. Там, під молодими вербами, що купали свої кучері у звивистій річці, вони будували своє майбутнє, розмальовували кольорами райдуги. Арсен обривав домашній квітник і говорив, що вона найчарівніша. А вона вірила і забувала про все, навіть про свою мрію…

Музúки грали веселої, стелили вишиті рушники, чутно було вигуки «гірко»… Ох, як же гірко і без солоду жилося їй, яким коротким було її щастя! Хоча — є Михась, точна Арсенова копія, його продовження і її син, у якому все: і любов, і повага, і далека печаль…

Оля пішла за невістку, хоч була одиначкою — все, як хотів Арсен. Прийшла на велике чоловікове подвір’я з надією і незрозумілим острахом, що заховався десь глибоко в грудях.

Молоденька була, майже дитина. З пошанівком заглядала в очі новим батькам. Щебетала, перепитувала, запобігала, дуже вже хотіла сподобатися. На Арсена дивилася, як на кохане диво, всім для неї був…

Відшумів хмільний медовий місяць, Олюська перестала бути гостею у чоловіковій хаті і рвучко бралася до роботи: то сапати біжить, то траву жне.

Якогось дня, коли нагинці полола грядки, земля враз попливла з-під неї, в очах закрутилися чорні кола, нудота підкотила до горла, вона ледь не впала. Зблідла, довго сиділа на межі, прислухаючись до себе інакшої. В хаті, все ще не знаючи, що з нею, ненароком розбила гарне горнятко, з якого любив пити чоловік. «Ото робітницю привів!» — свекруха сказала те ніби ненароком, але Олюська добре все збагнула. Зіщулилася і сльози зібрала в собі, щоб не бризнули з очей, ковтнула першу образу. А далі наче мішок зі шпильками розв’язався: «Ти нічого не вмієш, як ти на світі живеш такою нечупарою? Ні замести, ні спекти, хоч ся хати відречи…» — жебоніла під носом свекруха. «Ходить тут і торохтить кістками, і де твої очі були?» — це вже до Арсена.

Олюська благально дивилася, випрошуючи прощення, —