💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Дебілка - Вікторія Андрусів

Дебілка - Вікторія Андрусів

Читаємо онлайн Дебілка - Вікторія Андрусів
Міріам, стала справжньою королівною балу… Сальса… Вони танцювали сальсу всю ніч… Без упину, начебто скинувши з себе водномить з десяток років… Її яскраво-багряна сукня зливалася з кольором терпкого чілійського вина у келихах, яке лилось рікою… Десятки хтивих чоловічих очей супроводжували кожен її порух, кожен крок у танку, та вона окрім Готвальда, який впевнено її вів, не помічала нікого… Па-па, па-па-па, па-па… Здавалося, вона народилася з сальсою у серці, всотала ритм ще з молоком матері і пронесла жагу до танцю дотепер, не підозрюючи про її існування…

– Я пишаюся тобою, – шепотів на вухо, і їй хотілося кружляти ще й ще, аби без останку заполонити його серце…

– Ти люби мене, – відповідала, вдячно заглядаючи йому у вічі…

Додому він ніс її на руках… До себе додому…Вона голосно сміялася, перекинувши босоніжки за плече, і тішилася, мов дитина:

– Я давно так не розважалася… Востаннє, мабуть, на випускному вечорі у школі, коли мама довго сварилася, коли я повернулася додому понад ранок…

– А як же твоє весілля?

– Весілля? Готвальде, милий, коли ми побралися з Йосипом, він уже нездужав і було якось не до веселощів… Він знав, що приречений, і я теж про це знала…

– Тобто ти свідомо вступала в шлюб, знаючи, що незабаром станеш вдовою?!

– Я не могла його покинути через хворобу… Це означало би зраду… Я його любила… І ті недовгі роки, які ми прожили разом, були найщасливішими у моєму житті…

– Гаразд… Не будемо про сумне… Сьогодні – наша ніч… І ніхто тебе не сваритиме за пізнє повернення додому…

Він вправно, однією рукою, не випускаючи її з обіймів, відчиняв двері свого помешкання і обережно вкладав її на прохолодне шовкове простирадло… Роздягав, приговорюючи, мов до малої дитини:

– Дай мені ніжку. Отак… Дай мені другу… Знімемо панчішки… Добре… Наші ніжки змучились сьогодні… Тааак… Піднімаємо ручки… Добре… Вивільняємо рукавчик… – здавалось, вона от-от заплаче… Не могла пригадати, коли востаннє відчувала чоловіче тепло і ласку…»

* * *

Міріам розплющила очі. З них котилися сльози… У п’яному мареві вона пережила ту ніч знову, та так явно, начебто це все відбулося з нею вчора… Відразу не могла збагнути, як могла опинитися у брудному захаращеному приміщенні – прохолодний доторк шовкового простирадла ще пестив її тіло… Знову закопошилися по кутках щурі… Вона ж боялася їх з дитинства, а тут вони шурхотять і шурхотять, ніби чекають на її кінець, аби обгризти кістки – все, що від неї залишилося… Луки нема… Що з ним трапилось? Він ніколи не покидав її так надовго… З тих пір, як їхнє життя перетворилось у пекло… Обіцяв не раз:

– Мамочко, я ніколи-ніколи тебе не покину… Я дбатиму про тебе, як дбав про своїх папужок… Пам’ятаєш, що казав дядько колись у парку? Кожній істоті необхідно відчувати себе потрібною…

Бідний Лука… Останнє, що він виніс із дому, аби вторгувати бодай якусь копійчину, це були його папужки… Він тримався до останнього, аби не видати розпачу…

– Їм буде добре у нових господарів, набагато краще, ніж у нас… Їх ретельно годуватимуть, вони бачитимуть сонечко, а не наш темний підвал, – заспокоював її, чи то пак себе… Не здогадувався, що вона підглядатиме за ним із маленького приземкуватого віконечка – єдиного, яке сполучало їх із зовнішнім світом. Інакше стримався б і не розплакався навзрид, щойно вийшов з кліткою на вулицю, крокуючи до блошиного ринку…

– Тобі треба ходити до школи, – казала йому, коли зрідка верталася до тями. – Всі діти ходять до школи…

– Я не такий, як усі… Я – твій годувальник…

– Що ж ти будеш робити, коли виростеш?

– Малювати, як ти… – і він сідав до столу, шліфував рапатою щіткою, знайденою на смітнику, дерев’яну дощечку, безліч яких валялося неподалік міської лісопилки, ретельно протирав її сухою ганчіркою, розводив фарби і брався до роботи… Його пальчики нагадували веселку – кожному він присвячував інший колір.

– Де ти береш фарби, Лука?

– Мені їх купує одна жінка, яка має цікавість до моїх робіт… І фарби, й розчинники… Я зустрів її на ринку, і вже знаю, де вона живе… Коли вона довго не приходить, я сам іду до неї й чекаю під дверима, допоки надійде… Вона вимінює на фарби й на їжу все, що я малюю, уявляєш?

– А чому ж вона не купить тобі пензлі?

– Я ніколи про це не просив… Фарби й розчинники – це все, що мені потрібно, аби стати знаменитим – таким, як ти… Варто тільки вирости, і ми знову заживемо, як колись…

Він підходив до неї, тулився і знову повертався до роботи, надихнувшись маминим теплом… Він був єдиною істотою у світі, яка не мала до неї огиди…

– Фарби і розчинники… Фарби і розчинники… – Міріам повторювала фразу, мов лічилку, яку годі викинути з голови. – Як же вона могла забути про розчинники?!!! Її знавіснілий погляд бігав по напівпорожньому підвалу й фокусувався на кожному закапелку… Мозок шалено стугонів. – Фарби і розчинники… Фарби і розчинники… Порожній стіл, на якому закам’яніли залишки фарб і залишились дві дощечки з недовершеним малюнком, ледь торкані пальчиками Луки… Отже, він незабаром має їх завершити… Під столом… Під столом. Ось воно!!! За хиткою ніжкою стола стирчить напівпорожня пляшечка. Розчинники… Розчинники…

Звідки й взялася спритність!!! Міріам, мов дика кішка, кинулась попід стіл, де заощадливою дитячою рукою були приховані залишки смердючої ацетонової рідини…

– Ось… Це те, що треба!!! Небезпечно для здоров’я… Байдуже… Я ж не хочу жити… Правда, Боже, я не хочу жити? – і, без вагань розкоркувавши пляшку, перехилила вмістиме у себе… Амінь…

* * *

Жахіття почалося після тієї ночі, проведеної з Готвальдом… Забравши Луку, він проводжав їх додому… Її очі струменіли коханням, його погляд був незрозуміло заклопотаним.

– Вип’ємо каву? – не хотіла його відпускати.

– Ходімо, Готвальде, погодуємо папужок, – Лука сіпав його за руку.

– Наступним разом… Приїхала ота пані-колекціонер, про яку я тобі розповідав… Вона планує поповнити власну колекцію творами місцевих майстрів і влаштувати грандіозну виставку… Я допомагатиму їй… Отже, до зустрічі?

– До зустрічі…

А за якусь мить вони з Лукою розгублено стояли на порозі власної квартири, не в змозі збагнути, що трапилось… Панував цілковитий безлад… Стіни були порожніми – зяяли білими оголеними квадратами, наче витеклими очицями, волаючи про допомогу. Без картин помешкання видавалось зубожілим, як цирковий атракціоніст, з якого по виставі зняли кумедний ніс, перуку й барвисте вбрання…

– Мамочко, що трапилось?! – Лука мерщій мчав до папужок, які перелякано бились об металеві ґрати. – Хуух… Добре, що живі,

Відгуки про книгу Дебілка - Вікторія Андрусів (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: