Дебілка - Вікторія Андрусів

Так-так… Саме тоді дивно защеміло усередині… Хоч і стало соромно за себе, адже серце заніміло з того часу, як поховала чоловіка… Та квіти вимагали уваги… Тим часом він вже стояв у дверях – свіжий та пахкий, як принесений ним букет… Білосніжна сорочка, ледь оголені засмаглі груди, сандалі на босу ногу, відкрита доброзичлива посмішка. Він і справді не такий, як інші…

– Обережно, Готвальде, прошу… Несіть сюди… Отак… У цю вазу… Благаю, не струшуйте з них вологі краплі, – хапалася за пензлик, вичавлювала, змішуючи, з тюбиків фарби, а він мовчки й зачаровано спостерігав за таємничим дійством… І тільки тоді, коли основні штрихи були нанесені, вона згадала про його присутність й обернулася:

– Як ви здогадалися?

Він не знав, про що мова – чи про те, де вона мешкає, чи про те, що саме цих квітів, куплених похапцем щойно за рогом, їй бракувало, аби розпочати нову роботу…

– Я не здогадувався… Я знав…

Раптом на порозі з’явився Лука, і Готвальд, не дивуючись його появі, по-дорослому потиснув руку:

– Ти знаєш, що твоя мама – талант?

– Ходімо, я покажу вам папужок… – Луці він сподобався одразу. – Ота з зеленим чубом і блакитним пасмом – Марія… А той, що з краваткою і жовтавим хвостом, – Йосип… Так звали мого тата… Бачите? Він милується Марією, точнісінько так, як тато колись милувався мамою…

– Гадаю, твоєю мамою здатен замилуватись кожен існуючий на світі чоловік…

– Авжеж… Моя мама дуже гарна… Ви теж у неї закохалися?

– А покажи-но мені, які з маминих картин – твої улюблені?

І Лука тягнув Готвальда за руку з кімнати до кімнати, показуючи те, чим безмежно пишався:

– Мама – молодець… Вона ці картини нікому не продає… Каже, що залишає їх мені у спадщину… Але я знаю, що вона й сама їх дуже любить… Часом, коли, як їй здається, ніхто не бачить, вона довго розглядає їх, милується… А знаєте що? Я вам розповім одну таємнцю… Тільки нікому-нікому не кажіть, – Лука сіпав Готвальда за рукав, вимагаючи нахилитись, аби ніхто не почув. – Мама лишень з вигляду така впевнена й незворушна… Але насправді вона дуже самотня і любить тільки мене… Отаке-то… І якщо вона вам по-справжньому подобається, закохайте її у себе, добре? – з надією заглядав новому приялетеві у вічі.

– Добре, – відповідав цілком серйозно Готвальд.

– Обіцяєте? – перепитував, аби остаточно впевнитись, Лука.

– Обіцяю…»

Лука не хотів прокидатись… Його сни заполонили зболілу душу і наповнювали світлом майже бездиханне, ледь жевріюче життям тіло… Він хотів зостатися у тих снах і ніколи не повертатися у дійсність…

«Білосніжна хрустка постіль пахне ягодами й маминими руками… Оті пахощі відчутні навіть у сні… До них приєднуються незнайомі звуки й змушують насторожити слух… Невже пташині голоси?! Але ж це не звичне муркотіння голубів, що зазвичай злітаються на терасу, аби зклювати заздалегідь накришений ним хліб! Хтось настирливо вовтузиться на підвіконні, вимагаючи уваги!

Розтулює очі і відразу заплющує знову, не в змозі повірити у побачене, бо ж якщо це сон, то занадто чудовий… Голоси не зникають, і, остаточно прокинувшись, прикипає поглядом до шиби: на зігрітому ранковим сонечком підвіконні – казкова із заокругленим куполом клітка… А в тій клітці – двійко омріяних папужок… Звично, наче живуть тут сто років, видзьобують у прилаштованих на звивистих ґратах годівничках зернята й голосно теревенять…

Лука зривається на рівні ноги і кидається на терасу… Мама, забувши про горнятко з недопитою кавою, завзято припасовує чисте полотно на підрамник, аби незабаром заґрунтувати й розпочати нову роботу…

– Мамо, ти у мене найкраща у світі! – міцно притискається до слизького прохолодного шовку, охопивши крихку мамину постать пухкими рученятами… І так, обійнявшись, довго стоять, переповнені величезною радістю…

– Ти саме таких хотів? – перепитує, не в змозі відірватися від найріднішого створіння у світі.

– Я про таких навіть і мріяти боявся, – роздмухував, бавлячись, складки маминого пеньюара.

– Тепер ти матимеш про кого дбати, і життя набуде нового змісту…

– Авжеж… Я вчитиму їх розмовляти… Треба вигадати їм імена…

– Ймення – доволі серйозна річ… Кажуть, як істоту назовеш, такий характер і матиме…

– Тоді давай назвемо їх так, як звали бабусю і тата – Марією та Йосипом. Тоді нам здаватиметься, що вони завжди поруч з нами…

– Гаразд… Отже, вітаємо вас у нашій дружній родині, Маріє та Йосипе. І нехай ця домівка стане вам жаданою та рідною…

Щойно вихрещені папужки схвильовано мотляли врізнобіч голівками…

– Мамочко, тепер я знаю, що таке справжнє щастя…»

«Готвальд… Готвальд… Що ж трапилось? Чому все пішло шкереберть? Адже він, здавалось, був по-справжньому закоханий у неї… Й справді здавалось, але це з’ясувалося згодом… А тоді… Тоді вони стали нерозлучними… Готвальд навідувався щодня, мовчки спостерігав за роботою, а далі вони йшли гуляти… Лука спочатку супроводжував їх, але з часом, потай змовившись із Готвальдом, відмовлявся й залишався вдома розважати папужок… Часом надходив незрозумілий сум, особливо коли Йосип-небіжчик з’являвся у сні… Проте Готвальд умів заспокоїти:

– Міріам, радосте моя, ти надто молода й приваблива, аби присвятити себе пам’яті того, кого вже ніколи не повернеш…

Вона погоджувалась…

Часом заводив мову про картини, що прикрашали стіни її з Лукою світлої просторої квартири:

– Чому ти не хочеш їх продати, Міріам? Є люди, які згодні чудово за них заплатити… Ти враз станеш багатійкою і намалюєш сотні нічим не гірших картин…

– Те, що я хочу продати, я виставляю на вернісаж… Але у світі існує дещо таке, з чим людина не готова розлучитися до кінця життя, – чомусь ці розмови були їй неприємними…

– Незабаром до міста повернеться з-за кордону одна дуже заможна пані, яка має неабияку цікавість до талановитих митців… Я міг би замовити за тебе слово.

– Ні, ні й ще раз ні…

І він припиняв розмову, аби невдовзі розпочати її знову… Аж допоки одного дня розпашілий від збудження Готвальд не з’явився на порозі й заявив:

– Міріам… Я хочу запросити тебе на вечірку, де буде багато танців і веселощів… Ти одягнеш свою найкращу сукню і почуватимешся справжньою королевою…

– Але ж… Я не пригадую навіть, коли востаннє танцювала…

– Жодних «але ж»… Ми йдемо на вечірку, що триватиме до ранку…

– А як же Лука? Я ніколи не залишала його самого…

– Я вже про все домовився. Про Луку подбають мої добрі знайомі, і вранці ми його заберемо…

Готвальд був непохитним…

А далі настав вечір… І вона, неперевершена талановита